Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

розчепіривши руки та ноги. Це було не дуже естетично, але кумедно. Приземлившись накарачки, він негайно ж підвівся і витер рукавом мокре обличчя.

— Геть старий став, — повідомив він хрипко. — Років сто тому чи, скажімо, при Гонзасті, за такий спуск мене позбавили б диплома, будьте певні, Олександре Івановичу.

— А що ви закінчували? — поцікавився я, запалюючи другу сигарету.

Він не слухав мене. Присівши на табурет навпроти, він продовжував тужно:

— Раніше я левітирував, як Зекс. А тепер, даруйте, не можу вивести рослинність на вухах. Це так неохайно… Але якщо катма таланту? Безліч спокус навколо, розмаїті звання, лауреатські премії, а таланту немає! В нас багато хто обростає на старість. Корифеїв це, звісно, не стосується. Жіан Жіакомо, Крістобаль Хунта, Джузеппе Бальзамо чи, скажімо, товариш Ківрін Федір Симеонович… Жодних слідів рослинності! — Він тріумфально подивився на мене. — Жод-них! Гладенька шкіра, витонченість, стрункість…

— Вибачте, — сказав я. — Ви сказали — Джузеппе Бальзамо… Але це те ж саме, що граф Каліостро! А за Толстим, граф був гладкий і дуже неохайний з виду…

Маленький Чоловічок співчутливо подивився на мене і поблажливо усміхнувся.

— Ви просто не в курсі справи, Олександре Івановичу, — сказав він. — Граф Каліостро — це зовсім не те ж саме, що великий Бальзамо. Це… як би вам сказати… Це не дуже вдала його копія. Бальзамо в точності зробив матрицю із себе. Він був надзвичайно, надзвичайно талановитий, але ви знаєте, як це робиться замолоду… Скоріше, смішніше — косо-криво, аби живо… Так-с… Ніколи не кажіть, що Бальзамо і Каліостро — це одне й те ж саме. Можна опинитися у незручному становищі.

Мені стало ніяково.

— Так, — сказав я. — Я, звичайно, не фахівець. Але… Вибачте за нескромне запитання, але до чого тут диван? Кому він знадобився?

Маленький Чоловічок здригнувся.

— Самовпевненість, яку не можна пробачити, — сказав він голосно і підвівся. — Я припустився помилки і готовий зізнатися з усією рішучістю. Коли такі гіганти… А тут ще нахабні хлопчиська… — Він почав кланятись, притискаючи до серця бліді лапки. — Прошу пробачення, Олександре Івановичу, я вас так потурбував… Ще раз дуже перепрошую і негайно вас залишаю. — Він наблизився до печі і боязко поглянув угору. — Старий я, Олександре Івановичу, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Старенький…

— А може, вам було би зручніше… через… е-е… Тут перед вами приходив один товариш, то він скористався.

— 1-і, батечку, так це ж був Крістобаль Хунта! Що йому — просочитися через каналізацію на десяток льє… — Маленький Чоловічок тужно махнув рукою. — Ми простіші… Дивана він із собою взяв чи трансгресував?

— Н-не знаю, — сказав я. — Річ у тому, що він теж запізнився.

Маленький Чоловічок приголомшено поскубав шерсть на правому вусі.

— Запізнився? Він? Неймовірно… Та хіба нам про це судити-радити? До побачення, Олександре Івановичу, даруйте великодушно.

Він з помітним зусиллям пройшов крізь стіну і щез. Я кинув недопалок у сміття на підлозі. Оце так диван! Це тобі не кіт, який розмовляє. Це щось солідніше — якась драма. Можливо, навіть драма ідей. А мабуть, прийдуть ще… ті, що запізнилися. Запевне прийдуть. Я поглянув на сміття. Де це я бачив віника?

Віник стояв поряд із діжкою під телефоном. Я взявся підмітати пилюку та сміття, і раптом щось важко зачепило за віник і викотилось на середину кімнати. Я поглянув. Це був блискучий подовгастий циліндрик завбільшки із вказівний палець. Я торкнув його віником. Циліндрик гойднувся, щось сухо затріщало, і в кімнаті запахло озоном. Я кинув віник і підняв циліндр. Він був гладенький, чудово відполірований і теплий на дотик. Я постукав по ньому нігтем, і він знову затріщав. Я повернув його, щоби оглянути з торця, і в ту ж секунду відчув, що підлога тікає у мене з-під ніг. Усе перевернулося перед очима. Я дуже боляче вдарився об щось п’ятами, потім плечем і маківкою, впустив циліндр і упав. Я був добряче приголомшений і не відразу збагнув, що лежу у вузькій щілині між піччю і стіною. Лампочка над головою розгойдувалась, і, піднявши очі, я з подивом побачив на стелі рубчасті сліди своїх черевиків. Крекчучи, я виліз із щілини і оглянув підошви. На підошвах була крейда.

— Одначе, — подумав я вголос. — Не просочитися б у каналізацію!..

Я пошукав очима циліндрик. Він стояв, торкаючись підлоги краєм торця, в положенні, що виключало будь-яку можливість рівноваги. Я обережно наблизився і опустився біля нього навпочіпки. Циліндрик тихо потріскував і розгойдувався. Я довго дивився, витягнувши шию, потім подмухав на нього. Циліндрик гойднувся сильніше, нахилився, і у ту ж мить за моєю спиною пролунало хрипке клекотіння і війнуло вітром. Я озирнувся і сів на підлогу. На печі акуратно складав крила велетенський гриф із голою шиєю і зловісним загнутим дзьобом.

— Здрастуйте, — сказав я. Я був переконаний, що гриф уміє розмовляти.

Гриф, схиливши голову, поглянув на мене одним оком і відразу став схожий на курку. Я привітально помахав рукою. Гриф відкрив було дзьоба, але розмовляти не захотів. Він підняв крило і почав ськатись у себе під крилом, тріскочучи дзьобом. Циліндрик продовжував погойдуватися і тріщати. Гриф перестав ськатися, втягнув голову в плечі і прикрив очі жовтою плівкою. Намагаючись не обертатися до нього спиною, я закінчив прибирання і викинув сміття у дощову пітьму за дверима. Потім я повернувся до кімнати.

Гриф спав, пахло озоном. Я подивився на годинник: було двадцять хвилин на першу. Я трохи постояв над циліндриком, розмірковуючи про закон збереження енергії та речовини. Навряд чи грифи конденсуються з нічого. Якщо цей гриф виник тут, у Соловці, отже, якийсь гриф (не обов’язково цей) зник на Кавказі чи де вони там водяться. Я прикинув енергію перенесення і боязко подивився на циліндрик. Краще його не чіпати, подумав я. Краще його чимось прикрити і нехай собі стоїть. Я приніс із передпокою ківшик, старанно прицілився і, затамувавши дихання, накрив ним циліндрик. Потім я сів на табурет, закурив і почав чекати ще чого-небудь. Гриф виразно сопів. У світлі лампи його пір’я вилискувало міддю, величезні кігті уп’ялися у вапно. Від нього повільно поширювався запах гнилятини.

— Даремно ви це зробили, Олександре Івановичу, — сказав приємний чоловічий голос.

— Що саме? — запитав я, озирнувшись на дзеркало.

— Я маю на увазі умклайдет…

Говорило не дзеркало. Говорив хтось інший.

— Не розумію, про що йдеться, — сказав я.

У кімнаті нікого не було, і я відчував роздратування.

— Я говорю про умклайдет, — промовив голос. — Ви даремно накрили його залізним ковшем. Умклайдет, або як ви його називаєте — чарівна паличка, потребує надзвичайно обережного поводження.

— Тому