Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

бік, а коли запитав бабку про якість дороги, вона радісно заявила, щоб я не хвилювався, — дорога гладенька, а у випадку чого вона, бабка, буде сама машину виштовхувати. («Ти не дивися, голубе, що я стара, я ще дуже навіть міцна».) Після першої невдалої атаки стара тимчасово відступилася і пішла до хати. Тоді до мене під машину зайшов кіт Василь. Майже хвилину він важно стежив за моїми руками, а потім промовив упівголоса, проте розбірливо: «Не раджу, громадянине… мне-е… не раджу. З’їдять», після чого відразу пішов, посмикуючи хвостом. Мені хотілося бути дуже обережним, і тому, коли бабка вдруге пішла на приступ, я, щоб нараз з усім покінчити, запросив з неї п’ятдесят карбованців. Вона одразу відчепилася, поглянувши на мене з повагою.

Я зробив ЩД і ТО, дуже обережно з’їздив заправитися до бензоколонки, пообідав у їдальні № 11 і ще раз наразився на перевірку документів з боку пильного Ковальова. Для очистки совісті я запитав у нього, яка дорога до Лисої Гори. Юний сержант подивився на мене з великою недовірою і сказав: «Дорога? Що ви таке кажете, громадянине? Яка ж там дорога? Немає там ніякої дороги». Додому я повернувся вже під зливою.

Старої вже не було. Кіт Василь щез. У колодязі хтось співав на два голоси, і це було моторошно й тоскно. Замість зливи сіяв нудний дрібний дощик. Посутеніло.

Я зарився у свою кімнату і взявся експериментувати з книгою-перевертнем. Однак у ній щось зіпсувалося. Може, я робив щось не так чи впливала погода, але вона і надалі залишалася «Практичними заняттями з синтаксису та пунктуації» Ф.Ф. Кузьміна, скільки я не мудрував. Читати таку книгу було зовсім неможливо, і я спробував щастя з дзеркалом. Але дзеркало відображало все, що завгодно, і мовчало. Тоді я приліг на диван.

З нудьги та шуму дощу я вже почав було дрімати, коли раптом задзвонив телефон. Я вийшов до передпокою і взяв слухавку.

— Алло…

У слухавці мовчало і потріскувало.

— Алло, — сказав я і подув у трубку. — Натисніть кнопку.

Відповіді не було.

— Постукайте по апарату, — порадив я. Трубка мовчала. Я ще раз подув, посмикав шнур і сказав: — Зателефонуйте з іншого автомата.

Тоді в трубці грубо поцікавились:

— Це Олександр?

— Так. — Я здивувався.

— Ти чому не відповідаєш?

— Я відповідаю. Хто це?

— Це Петровський тебе турбує. Сходи у засольний цех і скажи майстрові, щоб мені зателефонував.

— Якому майстрові?

— Ну, хто там сьогодні в тебе?

— Не знаю…

— Як то — не знаю? Це Олександр?

— Слухайте, громадянине, — сказав я. — За яким номером ви телефонуєте?

— За сімдесят другим… Це сімдесят другий?

Я не знав.

— Мабуть, ні, — сказав я.

— Чого ж ви кажете, що ви Олександр?

— Я справді Олександр!

— Тьху!.. Це комбінат?

— Ні, — сказав я. — Це музей.

— А… Тоді перепрошую. Майстра, значить, покликати не можете…

Я поклав слухавку. Якийсь час я стояв, оглядаючи передпокій. У передпокої було п’ять дверей: до моєї кімнати, на подвір’я, до бабчиної кімнати, в туалет і ще одні, оббиті залізом, з величезною колодкою. Нудно, подумав я. Самотньо. І лампочка тьмяна, запилена… Волочучи ноги, я повернувся до своєї кімнати і зупинився на порозі.

Дивана не було.

Все інше було без змін: стіл, і піч, і дзеркало, і вішалка, і табуретка. І книга лежала на підвіконні точнісінько там, де я її залишив. А на підлозі, де раніше був диван, залишився тільки дуже запилюжений, засмічений прямокутник. Потім я побачив постільну білизну, охайно складену під вішаком.

— Щойно тут був диван, — уголос сказав я. — Я на ньому лежав.

Щось змінилося в домі. Кімната наповнилася нерозбірливим шумом. Хтось розмовляв, чулася музика, десь сміялися, кашляли, човгали ногами. Смутна тінь на мить затулила світло лампочки, голосно рипнули мостини. Потім раптом запахло аптекою, і в обличчя мені війнуло холодом. Я позадкував. У ту ж мить хтось різко і чітко постукав у зовнішні двері. Звуки миттєво вщухли. Озираючись на те місце, де раніше був диван, я знову вийшов у передпокій і відчинив двері.

Переді мною під дрібним дощем стояв невисокий тендітний чоловіку короткому кремовому плащі ідеальної чистоти з піднятим коміром. Він зняв капелюха і з гідністю промовив:

— Прошу вибачення, Олександре Івановичу. Чи не могли б ви приділити мені п’ять хвилин для розмови?

— Звичайно, — сказав я розгублено. — Заходьте…

Цього чоловіка я бачив уперше в житті, і в мене промайнула думка, чи не пов’язаний він із місцевою міліцією. Незнайомий ступив у передпокій і зробив рух, щоб пройти просто до моєї кімнати. Я заступив йому дорогу. Не знаю, навіщо я це зробив, — мабуть, тому, що мені не хотілося розпитувань про пил і сміття на підлозі.

— Вибачте, — пролопотів я, — може, тут?.. Бо у мене там гармидер. І сісти ніде…

Незнайомий різко підняв голову.

— Як — ніде? — сказав він неголосно. — А диван?

Близько хвилини ми мовчки дивились один на одного.

— М-м-м… Що — диван? — запитав я чомусь пошепки.

Незнайомий опустив повіки.

— Ах, от як? — повільно промовив він. — Розумію. Шкода. Ну що ж, даруйте…

Він ввічливо кивнув, одягнув капелюха і рішуче попрямував до дверей туалету.

— Куди ви? — закричав я. — Ви не туди!

Незнайомий, не озираючись, пробурмотів «Ах, це однаково», і зник за дверима. Я машинально запалив йому світло, постояв трохи, прислухаючись, потім рвонув двері. В туалеті нікого не було. Я обережно витягнув сигарету і закурив. Диван, подумав я. До чого тут диван? Ніколи не чував жодних казок про дивани. Був килим-самоліт. Була скатертина-самобранка. Були: шапка-невидимка, чоботи-скороходи, гусла-самогуди. Було диво-дзеркальце. А диво-дивана не було. На диванах сидять або лежать, диван — це щось міцне, дуже звичайне… А й справді, яка фантазія могла би надихнутися диваном?..

Повернувшись до кімнати, я відразу побачив Маленького Чоловічка. Він сидів на печі під стелею, скоцюрбившись у дуже незручній позі. Він мав зморщене неголене обличчя та сірі волохаті вуха.

— Здрастуйте, — сказав я втомлено.

Маленький Чоловічок страдницьки скривив довгі губи.

— Добрий вечір, — сказав він. — Даруйте, ваша ласка, занесло мене сюди — сам не розумію як… Я з приводу дивана.

— З приводу дивана ви запізнилися, — сказав я, сідаючи до столу.

— Бачу, — тихо сказав Чоловічок і незграбно завовтузився. Посипалось вапно.

Я курив, замислено його розглядаючи. Маленький Чоловічок невпевнено позирав униз.

— Вам допомогти? — запитав я, роблячи рух.

— Ні, дякую, — відповів Чоловічок понуро. — Я краще сам…

Забруднюючись крейдою, він підібрався до краю припічка і, незграбно відштовхнувшись, пірнув головою униз. У мене тенькнуло всередині, але він повис у повітрі і почав повільно опускатися, судомно