Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

вручення решти, візуально простежити процес переміщення п’ятака у просторі, одночасно пробуючи хоча б якісно визначити зміну температури повітря поблизу орієнтовної траєкторії переходу». Однак експеримент був перерваний на самому початку.

Коли я наблизився до продавщиці Мані, на мене вже чекав той самий молоденький міліціонер у чині сержанта.

— Так, — сказав він професійним голосом.

Я запопадливо подивився на нього, передчуваючи недобре.

— Попрошу документики, шановний, — сказав міліціонер, віддаючи честь і дивлячись повз мене.

— А в чому річ? — запитав я, дістаючи паспорт.

— І п’ятак попрошу, — сказав міліціонер.

Я мовчки віддав йому п’ятак. Маня дивилась на мене сердитими очима. Міліціонер оглянув п’ятак і, промовивши із задоволенням: «Ага…», розкрив паспорт. Паспорт він вивчав, як бібліофіл вивчає рідкісну інкунабулу. Я знуджено чекав. Навколо повільно ріс натовп. У натовпі висловлювалися різні думки щодо мене.

— Доведеться пройти, — сказав нарешті міліціонер.

Ми пройшли. Поки ми проходили, в натовпі пролунало кілька варіантів моєї нелегкої біографії та було сформульовано ряд причин, якими пояснювалося слідство, що починалося у всіх на очах.

У відділенні сержант передав п’ятак і паспорт черговому лейтенанту. Той оглянув п’ятак і запропонував мені сісти. Я сів. Лейтенант недбало промовив: «Здайте дрібні гроші», і теж заглибився у вивчення паспорта. Я вигріб із кишені мідяки. «Перелічи, Ковальов», — сказав лейтенант і, відклавши паспорт, подивитися мені у вічі.

— Багато накупляли? — запитав він.

— Багато, — відповів я.

— Теж здайте, — скомандував лейтенант.

Я виклав перед ним на стіл чотири номери позавчорашньої «Правди», три номери місцевої газети «Рибалка», два номери «Літературної газети», вісім коробок сірників, шість штук ірисок «Золотий ключик» іуцінений йоржик для чистки примуса.

— Воду здати не можу, — сказав я сухо. — П’ять склянок із сиропом і чотири без сиропу.

Я починав розуміти, у чому справа, і мені було надзвичайно ніяково й тоскно від думки, що доведеться виправдовуватись.

— Сімдесят чотири копійки, товаришу лейтенанте, — доповів юний Ковальов.

Лейтенант замислено споглядав купу газет і сірникових коробок.

— Розважалися, чи як? — запитав він мене.

— Чи як, — буркнув я похмуро.

— Необережно, — сказав лейтенант. — Необережно, шановний. Розкажіть.

Я розказав. Наприкінці розповіді я переконливо попросив лейтенанта не розглядати моїх дій як спроби накопичення грошей на «Запорожець». Вуха мої горіли. Лейтенант усміхнувся.

— А чому б і не розглядати? — поцікавився він. — Були випадки, коли накопичували.

Я звів плечима.

— Запевняю вас, така ідея не могла спасти мені на думку… Тобто, що це я кажу — не могла би, вона дійсно не спадала!..

Лейтенант довго мовчав. Юний Ковальов узяв мій паспорт і знову взявся його розглядати.

— Навіть якось дивно припустити… — розгубився я. — Абсолютно божевільна ідея… Збирати по копійці… — Я знову стенув плечима. — Тоді вже краще, як кажуть, на паперті стояти…

— З жебрацтвом ми боремося, — промовисто сказав лейтенант.

— Ну правильно, ну звісно… Я тільки не розумію, до чого тут я, і… — Я упіймав себе на тому, що дуже багато знизую плечима, і дав собі слово надалі цього не робити.

Лейтенант знову виснажливо довго мовчав, роздивляючись п’ятак.

— Доведеться скласти протокол, — сказав він нарешті.

Я знизав плечима.

— Будь ласка, звичайно… хоча… — Я не знав, що, власне, «хоча».

Якийсь час лейтенант дивився на мене, очікуючи продовження. Але я саме міркував, під яку статтю карного кодексу підходять мої дії, і тоді він присунув до себе аркуш паперу і почав писати.

Юний Ковальов повернувся на свій пост. Лейтенант рипів пером і часто зі стукотом умочував його в чорнильницю. Я сидів, тупо розглядаючи плакати, розвішані на стінах, і мляво міркував про те, що на моєму місці Ломоносов, скажімо, схопив би паспорт і вистрибнув у вікно. В чому, власне, суть? — думав я. Суть у тому, щоб людина сама не вважала себе винною. У цьому розумінні я не винуватий. Але винуватість, здається, буває об’єктивна і суб’єктивна. І факт залишається фактом: уся ця мідь у кількості сімдесяти чотирьох копійок юридично є результатом крадіжки, здійсненої з допомогою технічних засобів, у ролі яких виступає нерозмінний п’ятак…

— Прочитайте і підпишіть, — сказав лейтенант.

Я прочитав. Із протоколу випливало, що я, нижчепідписаний Привалов О.І., невідомим мені способом заволодів діючою моделлю нерозмінного п’ятака зразка ГОСТ 718-62 і зловживав нею; що я, нижчепідписаний Привалов О.І., стверджую, нібито дії свої проводив з метою наукового експерименту без жодних корисливих намірів; що я готовий відшкодувати завдані державі збитки в розмірі одного карбованця п’ятдесяти п’яти копійок; що я, зрештою, відповідно з постановою (Половецької міськради від 22 березня 1959 року, передав дану діючу модель нерозмінного п’ятака черговому по відділку лейтенантові Сергієнку У.У. і отримав натомість п’ять копійок у монетних знаках, що перебувають в обігу на території Радянського Союзу. Я підписався.

Лейтенант звірив мій підпис із підписом у паспорті, ще раз ретельно перелічив мідяки, зателефонував кудись із метою уточнення вартості ірисок і примусного йоржика, виписав квитанцію і віддав її мені разом із п’ятьма копійками в монетних знаках, що перебувають в обігу. Повертаючи газети, сірники, цукерки та йоржик, він сказав:

— А воду ви, за власним вашим зізнанням, випили. Отже, з вас вісімдесят одна копійка.

З великим полегшенням я розрахувався. Лейтенант, ще раз уважно погортавши, повернув мені паспорт.

— Можете йти, громадянине Привалов, — сказав він. — І надалі будьте обережніші. Ви надовго до Соловця?

— Завтра поїду, — сказав я.

— От до завтра й будьте обережніші.

— Ох, постараюся, — відказав я, ховаючи паспорт. Потім, підкоряючись імпульсу, запитав, понизивши голос: — А скажіть мені, товаришу лейтенанте, вам тут, у Соловці, не дивно?

Лейтенант уже дивився у якісь папери.

— Я тут давно, — мовив він розгублено. — Звик.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— А ви хоч самі вірите у привидів? — запитав у лектора один зі слухачів.

— Звичайно ж, ні, — відповів лектор і повільно розтанув у повітрі.

Правдива історія

До самого вечора я намагався бути вельми обережним. Просто з відділку я подався додому на Лукомор’я і там відразу ж заліз під машину. Було дуже спекотно. Із заходу повільно повзла грізна чорна хмара. Поки я лежав під машиною і обливався маслом, стара Наїна Київна, ставши раптом дуже ласкавого і люб’язною, двічі під’їжджала до мене з тим, щоб я відвіз її на Лису Гору. «Кажуть, голубе, машині шкідливо стояти, — рипучо воркувала вона, зазираючи під передній бампер. — Кажуть, їй їздити корисно. Я б уже заплатила, не сумнівайся…» їхати на Лису Гору мені не хотілося. По-перше, будьякої хвилини могли прибути хлопці. По-друге, стара у своїй воркотливій модифікації була мені ще неприємніша, ніж у сварливій. Потім, як з’ясувалося, до Лисої Гори було дев’яносто верст в один