Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

— Може, вийдемо на двір? — діловито запропонував я, підтягуючи труси.

Хтось раптом виразно промовив:

— «Спрямувавши свої думки на високе. Я, вільний від хтивості і себелюбства, зцілившись від душевної гарячки, борися, Арджуно!»

Я здригнувся. Хлопець теж здригнувся.

— «Бгаґават-Ґіта»! — сказав голос. — Пісня третя, вірш тридцятий.

— Це дзеркало, — сказав я машинально.

— Сам знаю, — пробурчав здоровань.

— Поклади умклайдет, — вимагав я.

— Чого ти верещиш, як слабий слон? — сказав хлопець. — Твій він, чи що?

— А може, твій?

— Так, мій!

Тут мене осінило.

— Значить, диван теж ти поцупив?

— Не лізь у чужі справи, — порадив хлопець.

— Віддай диван, — сказав я. — На нього розписка написана.

— Йди до біса! — сказав здоровань, озираючись.

І тут у кімнаті з’явилося ще двоє: худий і товстий, обидва у смугастих піжамах, схожі на в’язнів Сінг-Сінга.

— Корнєєв! — заволав товстий. — То це ви крадете диван?! Яке неподобство!

— Ідіть ви всі… — сказав здоровань.

— Ви грубіян! — закричав товстий. — Вас гнати треба! Я на вас доповідну подам!

— Ну й подавайте, — похмуро сказав Корнєєв. — Займіться улюбленою справою.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! Ви хлопчисько! Ви зухвалець! Ви забули тут умклайдет! Молодий чоловік міг постраждати!

— Я вже постраждав, — утрутився я. — Дивана немає, сплю як собака, щоночі розмови… Орел цей смердючий…

Товстий негайно повернувся до мене.

— Нечуване порушення дисципліни, — заявив він. — Ви повинні скаржитись… А вам має бути соромно! — Він знову повернувся до Корнєєва.

Корнєєв похмуро запихав умклайдет за щоку. Худий раптом запитав тихо і погрозливо:

— Ви зняли Тезу, Корнєєв?

Здоровань похмуро осміхнувся.

— Та немає там ніякої Тези, — сказав він. — Чого ви всі бурчите? Не хочете, щоб ми диван крали — дайте нам інший транслятор…

— Ви читали наказ про невилучення предметів із заказника? — грізно поцікавився худий.

Корнєєв запхав руки в кишені та почав дивитися у стелю.

— Вам відома постанова Вченої ради? — поцікавився худий.

— Мені, товаришу Дємін, відомо, що понеділок починається в суботу, — понуро сказав Корнєєв.

— Не переливайте з пустого в порожнє, — сказав худий. — Негайно поверніть диван і не смійте сюди більше повертатися.

— Не поверну я диван, — сказав Корнєєв. — Експеримент закінчимо — повернемо.

Товстий влаштував огидну сцену. «Самоуправство!.. — вищав він. — Хуліганство!..» Гриф знову схвильовано заволав. Корнєєв, не виймаючи рук із кишень, повернувся спиною і ступив крізь стіну. Товстун помчав за ним із лементом: «Ні, ви повернете диван!» Худий сказав мені:

— Це непорозуміння. Ми вживемо заходів, щоб воно не повторилося.

Він кивнув і теж рушив до стіни.

— Зачекайте! — вигукнув я. — Орла! Орла заберіть! Разом із запахом!

Худий, уже наполовину ввійшовши у стіну, обернувся і поманив орла пальцем. Гриф шумно зірвався з печі і втягнувся йому під ніготь. Худий щез. Блакитне світло повільно померкло, стало темно, у вікно знову забарабанив дощ. Я ввімкнув світло і оглянув кімнату. В кімнаті все було як і раніше, тільки на печі зяяли глибою подряпини від кігтів грифа та на стелі дико й безглуздо темніли рубчасті сліди моїх черевиків.

— Прозоре масло, що знаходиться в корові, — з ідіотською глибокодумністю промовило дзеркало, — не сприяє її харчуванню, але воно постачає найкраще харчування, коли оброблене належним способом.

Я вимкнув світло і влігся. На підлозі було твердо, тягло холодом. Перепаде мені завтра від старої, подумав я.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Ні, — промовив він у відповідь на наполегливе запитання моїх очей, — я не член клубу, я — привид.

— Гаразд, але це не дає вам права походжати по клубу.

Г. Дж. Вєллс

Вранці з’ясувалося, що диван стоїть на місці. Я не здивувався. Я тільки подумав, що так чи інакше стара домоглася свого: диван стоїть в одному кутку, а я лежу в іншому. Збираючи постіль і роблячи зарядку, я міркував про те, що існує, вірогідно, певна межа здатності дивуватися. Вочевидь, я значно перейшов цю межу. Я навіть відчував деяку втому. Я спробував уявити собі щось таке, що могло б мене зараз вразити, але фантазії мені бракувало. Це мені дуже не подобалося, бо я ненавиджу людей, нездатних дивуватися. Щоправда, я був далекий від психології «подумаєшякадивовижа», радше мій стан нагадував стан Аліси у Дивокраї: я був наче уві сні та приймав і ладен був прийняти будь-яке диво за належне, що потребувало більш розгорнутої реакції, аніж просте розз’явлення рота і лупання очима.

Я ще робив зарядку, коли в передпокої грюкнули двері, зашаркали і застукали каблуки, хтось закашляв, щось загриміло і впало, і розпорядчий голос покликав: «Товаришко Горинич!» Стара не озвалася, і в передпокої почали розмовляти: «Що це за двері?.. А, зрозуміло. А це?» — «Тут вхід до музею». — «А тут?.. Що це — все зачинено, замки…» — «Вельми хазяйновита жінка, Янусс Полуектовичу. А це телефон». — «А де ж знаменитий диван? У музеї?» — «Ні. Тут має бути запасник».

— Це тут, — сказав знайомий понурий голос.

Двері моєї кімнати відчинилися, і на порозі з’явився високий худорлявий дідуган із чудовою сніжно-білою сивиною, чорнобровий і чорновусий, з глибокими чорними очима. Побачивши мене (я стояв в одних трусах, руки в боки, ноги на ширині плечей), він призупинився і дзвінким голосом промовив:

— Так.

Праворуч і ліворуч від нього зазирали в кімнату ще якісь обличчя. Я сказав: «Перепрошую», і побіг по свої джинси. Утім, на мене не звернули уваги. До кімнати увійшли четверо і стовпилися навколо дивана. Двох я знав: понурого Корнєєва, неголеного, з червоними очима, у тій самій легковажній гавайці, і смуглявого, горбоносого Романа, котрий підморгнув мені, зробив незрозумілий знак рукою і відразу ж відвернувся. Сивоволосого я не знав. Не знав я й огрядного, рослявого чоловіка в чорному, лискучому зі спини костюмі і з широкими хазяйськими рухами.

— Ось цей диван? — запитав лискучий чоловік.

— Це не диван, — похмуро заявив Корнєєв. — Це транслятор.

— Для мене це диван, — заявив лискучий, дивлячись у записник. — Диван м’який, полуторний, інвентарний номер одинадцять двадцять три. — Він нахилився і помацав. — Ось він у вас вологий, Корнєєв, тягали під дощем. Тепер вважайте: пружини проржавіли, обшивка зогнила.

— Цінність даного предмета, — як мені здалося, знущально промовив горбоносий Роман, — полягає аж ніяк не в обшивці і навіть не у пружинах, яких немає.

— Ви це припиніть, Романе Петровичу, — запропонував лискучий з гідністю. — Ви мені вашого Корнєєва не вигороджуйте. Диван проходить у мене по музею і повинен там знаходитись…

— Це прилад, — сказав Корнєєв безнадійно. — З ним працюють…

— Цього я не знаю, — заявив лискучий. — Я не знаю, що це за робота з диваном. У мене ось удома теж є диван, і я