Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Ніка

Я мовчала.
У мені все кричало, а вголос не звучало нічого. Дощ — той, що падав на дах машини — зливався з тим, що капав із моєї душі.
Мені було боляче дихати.
Я сиділа в теплому салоні, вся холодна й порожня, як склянка, з якої давно випили усе життя.

Адріан не питав. І за це я була йому вдячна.
Це мовчання було кращим за тисячі співчутливих слів.

Я лише шепнула:

— Дякую.

Це було все, що могла сказати.

Ми проїхали вже кілька кілометрів, коли він обережно повернув голову:

— Куди тебе підвезти, Ніко?

Я не змогла відповісти одразу. Вперше в житті я не знала, де мій дім.
У батьків? Чи, може, там, де я вірила в любов? Чи, можливо, ніде?

— Я… не знаю, — зізналася. — У мене ніби нічого не залишилося. Ні дому, ні мрій… Навіть роботи.

Він зітхнув.
Його погляд був такий теплий, що я вперше за весь вечір відчула себе не самотньою.

— Послухай… Це може прозвучати несподівано. Але… у мене є одна ідея. — Він трохи вагався, а потім додав: — Моя мама живе за містом. Дім великий, у неї хворе серце, і зараз їй справді потрібна допомога. Її доглядає медсестра, але їй важко самій. Я шукав когось, кому можна довірити таку роботу. Може… ти спробуєш?

Я здивовано поглянула на нього.

— Але чому я? Ми ж майже не знайомі.

— Саме тому. Бо ти — справжня. Не знаю чому, але я довіряю тобі.

Я мовчала. Усередині боролися сумніви, сором і страх. Але одночасно з цим — десь глибоко — ворухнулася надія.
Може, це шанс?

— Добре… Я спробую, — тихо сказала я. — Дякую, Адріане.

Він кивнув і посміхнувся. Тепло, щиро, ніби ми давно знайомі.

І в ту мить я зрозуміла: хоч сьогодні все в мені розсипалось, та світ не зупинився.
Життя дає мені шанс.
І я його не впущу.