Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 15. Дім, якого не шукала

Розповідь від імені Ніки

— Я знаю, що це не зовсім те, про що ти мріяла, — тихо промовив Адріан, коли ми їхали нічною дорогою. — Але іноді в житті треба з чогось починати. Це краще, ніж залишатися наодинці зі своїм болем.

Я глянула на нього — його профіль у світлі фар виглядав впевненим, але лагідним.

— Ти маєш рацію, — сказала я. — Я не знаю, куди йду… але знаю, що залишатися там, де я була, я вже не можу.

Він мовчки кивнув.

Маєток був за містом — великий, в оточенні сосен і тиші. Дощ уже скінчився, небо починало світлішати, хоча сонце ще не зійшло. Повітря пахло вологою землею й надією.

Двері нам відчинила елегантна жінка в сивому каре й гарному кашеміровому халаті.

— Мамо, це Ніка. Вона побуде з тобою деякий час, допоможе з хатніми справами, — сказав Адріан.

Жінка тепло усміхнулась, її очі світилися добротою.

— Ніко, вітаю тебе, дитино. Заходь, не соромся. — Вона обережно взяла мене за руку. — Ти така гарна і… втомлена. Тобі треба спокій і трохи любові.

Я не змогла стримати сліз. Але то були сльози полегшення.

— Дякую… Дуже дякую, — прошепотіла я.

— Ходімо, я покажу тобі кімнату, — лагідно мовила вона.

Кімната була невеликою, але затишною: з білими шторами, лавандовими стінами і видом на сад. Я відчула, ніби потрапила в інший світ.

Поки я залишилась у кімнаті, щоб перевдягтись і трохи привести себе до ладу, я почула розмову знизу:

— Вона дуже мила дівчина, — сказала мама Адріана. — Я не знаю, що з нею трапилось, але відчуваю — їй треба тепло. Дякую, що привіз її, сину.

— Вона особлива, мамо, — тихо відповів він. — Її хтось сильно поранив.

Коли я спустилась до вітальні, вони сиділи за чашкою чаю. Адріан підвівся.

— Мені треба їхати. Але я заїду найближчими днями, добре?

— Дякую, — я глянула на нього. — За все.

Він усміхнувся і вийшов.

А я залишилась… з чужими людьми, які за короткий час стали ріднішими за тих, хто був поруч роками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍