SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Ліра дивилася йому вслід. Дихання перехопило. Страх і надія сплелися в такий тугий вузол у грудях, що було важко дихати. Він погодився. Він іде. А отже, і вона повинна йти. Зібравши всю свою волю, весь свій біль, весь свій відчай і цей новий, дивний зв’язок із ним, вона важко піднялася на ноги. Ноги тремтіли, голова крутилася, але вона стояла. Зробивши глибокий вдих, ніби пірнаючи в холодну воду, вона ступила з тіні зруйнованої кімнати вслід за Сарном – у сірий, безмовний, безкрайній світ попелу, назустріч їхнім неможливим цілям. Подорож почалася. 

Крок. Ще крок. Ліра вибралася з темного провалу дверного отвору вслід за Сарном, і світ Пустки навалився на неї всією своєю безжальною, монохромною реальністю. Тут, зовні, сірість була не просто кольором – вона була повітрям, світлом, самою суттю буття. Небо давило свинцевою важкістю, безкрає, однорідне полотно без жодного просвіту, без натяку на сонце чи зірки, які вона так відчайдушно шукала. Здавалося, сам світ затамував подих, занурений у вічні сутінки, де час зупинився або рухався нескінченним, замкненим колом зневіри. 

Вітер тут, на відкритому просторі, був сильнішим. Він не просто вив – він стогнав, плакав, проносячись між руїнами давно загиблого міста, здіймаючи хмари їдкого, дрібного попелу. Цей попіл був усюди. Він вкривав землю товстим, хистким шаром, у якому ноги грузли по щиколотку з кожним кроком, перетворюючи просте пересування на виснажливу боротьбу. Він осідав на одязі, на шкірі, скрипів на зубах, забивався в ніздрі, змушуючи горло дерти, а очі – сльозитися. Дихати було важко, кожен вдих – зусилля, ніби легені намагалися відфільтрувати сам прах загиблої цивілізації. 

Сарн ішов попереду. Його висока, сутула постать рухалася цим попелястим морем із несподіваною, майже примарною легкістю. Він не провалювався так глибоко, як Ліра, його кроки були довгими, розміреними, майже безшумними. Він не дивився по боках, його голова під каптуром була злегка опущена, ніби він читав невидимі знаки на поверхні попелу або просто слідував давно відомим, вивченим напам’ять маршрутом крізь небуття. Він був частиною цього світу – такий самий сірий, мовчазний і древній, як і руїни навколо. Його лахміття, що розвівалося вітром, здавалося, було зіткане з того самого попелу, що лежав під ногами. 

Ліра стиснула зуби й побрела за ним, намагаючись ставити ноги в його ледь помітні сліди – це було трохи легше. Біль у плечі віддавався при кожному русі, ниючий, тягнучий, постійне нагадування про її крихкість. Вітер куйовдив її волосся, що вибилося з-під хустки, хльостав по обличчю дрібними, колючими частинками попелу. Вона щільніше закуталася у свій старий, латаний плащ, намагаючись сховатися від цього всепроникного холоду й сірості, але марно. Попіл проникав усюди. 

Вони йшли крізь залишки того, що колись було вулицею. З боків височіли скелети будівель – почорнілі, обгризені часом і стихією кістяки з порожніми очницями вікон. Деякі обвалилися, перетворившись на купи битої цегли й понівеченого металу, інші ще стояли, чіпляючись за небо рваними краями дахів, мов потопельники, що намагаються вхопитися за соломинку. Усюди валялися сліди колишнього життя, тепер спотворені, поховані під попелом – іржаві каркаси машин, перекинуті ліхтарні стовпи, уривки вицвілих рекламних щитів, що обіцяли давно зникле щастя. Тиша стояла оглушлива, порушувана лише монотонним виттям вітру та її власним важким диханням і тихим шурхотом кроків Сарна попереду. 

Вона дивилася на його спину, на те, як мірно розгойдується його постать при ходьбі. Жодного разу він не озирнувся, не переконався, що вона йде за ним. Він просто йшов, ніби її присутність була чимось само собою зрозумілим або абсолютно неважливим. Ця його відстороненість викликала змішані почуття – з одного боку, вона лякала своєю байдужістю, з іншого – давала їй простір, можливість іти у своєму темпі, не відчуваючи себе тягарем (хоча вона знала, що вона ним була). 

Іноді Сарн різко зупинявся. Завмирав на мить, трохи повертаючи голову, ніби прислухаючись до чогось, недоступного її слуху, або вдивляючись у щось, невидиме її оку. Потім він міг звернути вбік, обходячи якусь ділянку, або вказати довгим пальцем на карниз, що обсипався, чи підозріло просілу плиту під ногами, перш ніж продовжити шлях. Ці жести були мінімалістичними, позбавленими будь-якої експресії, але Ліра швидко зрозуміла – це його спосіб попереджати про небезпеку. Він не говорив, але він повідомляв. Він був провідником. Дивним, страшним, але провідником. 

Час у Пустці спливав інакше. Не було ні дня, ні ночі у звичному розумінні, лише монотонна зміна відтінків сірого – трохи світліше, трохи темніше. Ліра втратила лік часу, орієнтуючись лише за власною втомою та ниючим болем у плечі. Вони йшли довго, болісно довго, крізь руїни, які, здавалося, ніколи не закінчаться. Місто не відпускало їх, тримало у своїх мертвих обіймах. Ноги гули, спрага знову почала дряпати горло, а образи Сарна, що поїв її водою, та слова, написаного попелом, все ще стояли перед очима, змішуючись із навколишньою сірою реальністю, поки сама межа між кошмаром і дійсністю не почала стоншуватися. Але вона йшла. Уперто, крок за кроком, услід за темною постаттю, що віддалялася в нескінченну попелясту імлу. 

Сірість світу невблаганно густішала. Це не була ніч у тому розумінні, яке Ліра невиразно пам’ятала з розповідей матері та уривків своїх дитячих снів – з оксамитовою темрявою та розсипом діамантів-зірок. Ні, тут просто сірий колір ставав глибшим, щільнішим, холоднішим, наповзаючи на руїни та попелясті дюни, стираючи останні відмінності між небом і землею. Повітря стало відчутно прохолоднішим, пронизливий вітер, здавалося, посилився, завиваючи в порожніх очницях вікон і тріщинах стін ще відчайдушніше, розносячи навколо крижане дихання Пустки. 

Ліра відчувала, як втома свинцевою важкістю наливає її м’язи. Кожен крок віддавався болем не тільки в пораненому плечі, а й в усьому тілі. Вона брела вслід за Сарном, ледь переставляючи ноги, і її погляд, затуманений попелом і виснаженням, раз у раз фокусувався на його мірно розгойдуваній спині – єдиному постійному орієнтирі в цьому хаотичному, вмираючому світі. Скільки вони вже йшли? Години? Вічність? У цьому сірому безчассі губився будь-який лік.