SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Смак води на губах – прохолодний, трохи металевий, що віддавав затхлістю старої фляги – був якорем, який утримав Ліру від падіння в бездонний колодязь небуття. Він був реальний. Як і тяжкість власного тіла на крижаній кам’яній підлозі, як і пульсуючий біль у пораненому плечі, що став глухим, настирливим тлом її існування. Він допоміг їй. Сарн. Істота з тіні, чиїм ім’ям була сама втрата, вчинила цей немислимий акт – поділилася дорогоцінною вологою. Навіщо? Ця думка билася метеликом у її свідомості, відчайдушно шукаючи світла там, де панувала лише темрява його каптура. Чи був це проблиск загубленого минулого? Незрозумілий інстинкт? Чи просто черговий збій у його зламаній системі? Відповіді не було, лише гулке відлуння її власних питань у черепній коробці. 

Вона лежала, не наважуючись поворухнутися, відчуваючи, як повільно повертається відчуття власного тіла, а разом із ним – і розуміння свого становища. Повітря в кімнаті було спертим, пахло віковим пилом, пліснявою та чимось невловимо солодкуватим – запахом тліну, що йшов від нього, від Сарна. Світло, що пробивалося крізь діри в даху, було тьмяним, сірим, не даючи ні тепла, ні надії, лише вихоплюючи з мороку потворні деталі руйнації – обсипану штукатурку, схожу на струпи на тілі прокаженого, купи сміття в кутках, павутиння, що сріблилося в найтемніших закутках. Зовні завивав вітер, його стогін проникав крізь щілини, нагадуючи про безкрайню, ворожу Пустку, що чекала за цими тонкими стінами. 

І там, у кутку, сидів він. Нерухомий, як статуя, висічена із застиглого попелу. Тиша, що йшла від нього, була щільнішою і важчою за камінь. Але Лірі більше не здавалося, що це тиша повної відсутності. Після його дій, після його слів, після цього страшного слова, написаного попелом, вона відчувала в його нерухомості щось інше – напругу стиснутої пружини, тишу перед грозою, глибину, яка вабила й жахала одночасно. Він не був порожнім. Він був повним – повним своєї втрати, своєї нескінченної гонитви за привидом себе. 

Треба було вставати. Треба було наважуватися. Світ знову перекинувся, але вона залишилася живою, і поки серце билося, поки в жилах текла кров, хай і повільно, вона буде боротися. Вона насилу, закусивши губу до крові, щоб заглушити стогін болю, що рвався з грудей, сіла. Голова закрутилася, кімната хитнулася, але вона втрималася, вчепившись пальцями здорової руки в курну підлогу. Кое-як перев’язавши рану, вона відчула не полегшення, а укол злої, відчайдушної рішучості. Вона виживе. Вона дійде. 

Вона підняла голову й подивилася на нього. Не на тінь, не на кошмар з легенд, а на Сарна. Ім’я все ще відчувалося дивним на язиці її думок, але воно давало точку опори. 

— Сарне, — голос її прозвучав тихіше, ніж раніше, втративши частину своєї недавньої різкості, але набувши нової, глибокої твердості. Вона говорила не з чудовиськом і не з провідником. Вона говорила з такою ж заблукалою душею, як і вона сама, хай і заблукалою незмірно далі. 

Легкий, майже невловимий рух під каптуром підтвердив, що він слухає. Не просто реєструє звук, а саме слухає. 

— Ти шукаєш себе, — неголосно повторила вона слова, які все ще висіли між ними невидимою хмарою. — Я шукаю Зірки. Шляхи різні, і, можливо, обидва ведуть в нікуди. — Вона обвела поглядом мертву кімнату, сіре світло в щілинах даху. — Але знаєш… що, як сам шлях – це і є частина того, що ми шукаємо? Що, як рух важливіший за мету? Особливо коли мета – знайти те, що втрачено назавжди? 

Вона уважно стежила за ним, за кожним міліметром його силуету. Він не ворушився, але тиша, що оточувала його, стала… напруженішою? Ніби він обробляв її слова на якомусь своєму, незбагненному рівні. 

— Тут – тільки стіни й пил. Очікування. А там… — вона кивнула в бік виходу, — там – Пустка. Небезпека. Невідомість. Але там – дорога. Рух. — Вона знову подивилася на нього. — Я йду туди. Мені потрібен той, хто не боїться попелу й тіней. Хто знає стежки, не позначені на картах. А тобі… — вона зробила паузу, ретельно добираючи слова, — можливо, тобі потрібен хтось, хто… бачить тебе? Не Попелястого, не тінь, а… Сарна? Хтось, хто буде поруч, поки ти шукаєш… себе? Я не обіцяю допомоги в твоєму пошуку. Але я буду поруч. Буду йти. 

Вона замовкла, вклавши в ці слова всю свою відчайдушну, ірраціональну надію, все своє дивне, щойно народжене почуття зв’язку з цією істотою. 

Він довго мовчав. Здавалося, минула вічність. Вітер зовні вив похоронну пісню цьому світу. І коли Ліра вже вирішила, що відповіді не буде, він заговорив. Голос – все той самий шелест сухого листя, все той самий скрип піску, але тепер вона розрізняла в ньому ледь вловимі паузи, майже невагомі зміни тону, ніби механізм намагався відтворити давно забуту мелодію. 

— …Зірки… — вимовив він, і це прозвучало як відлуння з іншого світу. — …Далеко… 

Він знав. Або пам’ятав уривок знання. 

— …Попіл… глибокий… — додав він, ніби продовжуючи свою думку. 

— Я знаю, — тихо підтвердила Ліра, її серце забилося швидше. Він не відкинув її одразу. Він розмірковував. На свій лад, але розмірковував. — Але стояти на місці – ще глибше. 

Знову тиша. А потім Сарн почав підніматися. Повільно, ніби кожен хребець коштував йому неймовірних зусиль. Він випростався, його постать майже торкалася низької стелі. Він повернув голову до неї, і цього разу Ліра майже заприсяглася б, що відчула на собі його погляд – важкий, непроникний, але уважний. 

— …Шлях… — прошелестів він, і це слово повисло між ними, як міст над прірвою. — …Завжди… є… шлях… 

А потім, з тією ж повільністю, він розвернувся до дверного отвору, що зяяв чорнотою на тлі сірих стін. 

— …Йдемо… 

І в цьому єдиному слові було більше, ніж просто згода. У ньому була якась фатальна невідворотність, прийняття цього дивного, несподіваного повороту в його нескінченному блуканні. Він ступив у отвір, його силует на мить став абсолютно чорним на тлі сірого марева зовні, а потім розчинився в ньому. Він не обернувся. Він не чекав. Він просто пішов.