Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Ельрайн перехопив удар Невара, відкинув його на кілька кроків, але той знову піднявся.

— У твоїх очах я не бачу страху, — прошепотів Невар. — Лише жаль.

— І він справжній, — відповів Ельрайн. — Але цього замало, щоб тебе зупинити.

Вони знову зійшлися. І знову відступили.

А потім Невар зупинився. Поглянув на палаючий ліс, на ельфів, на Передвісника.

— Якщо ти впадеш — я не виграю. Я лише вб’ю ще одну частину себе.

Він опустив меч.

І зник у димі.

...

Полум’я дійсно прийшло. Маги Ферінців, які лишились у тилу, викликали стихію: язики полум’я ковтали дерева, вогонь поширювався надто швидко. Ельфійська магія на вогонь не діяла. Вони спробували зупинити полум’я — але бар’єри не витримували жару.

Ельрайн, напівпритомний, лежав під уламками. Дерево Передвісник тріщало, як стара кістка під тиском. І саме в цей момент — коли його рука безсило впала на землю — Невар повернувся.

Він витягнув його. Не тому, що мав. А тому, що міг.

Коли ельф відкрив очі — поруч уже нікого не було. Тільки дим, попіл і тихе потріскування вогню.

...

До вечора ельфи відступили. Не через втрати, а через втрату сенсу. Галявина була знищена. Дерево згоріло. Ліс Крику більше не говорив.

Ферінці не святкували — але закріпились. Це була не перемога. Це була територія.

У горах Драґондарці отримали нове замовлення — дрова з лісу. Спалене сріблясте коріння добре плавило сталь.

А високо над хмарами корабель Роджера зафіксував деформацію в магічній сітці планети. Один з вузлів світобудови — зруйнований. І світ хитнувся.

Ельрайн стояв на згарищі Лісу Крику, тримаючи уламок сріблястої кори Передвісника. Над горами здіймався дим, а в тиші чувся відгомін — Ораксіс прокидався.