Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 7. Битва за Ліс Крику

Ліс дихав повільно.

Кожна гілка, кожен моховитий стовбур здавалися живими — не просто частинами природи, а складовими істоти, що спала тисячоліттями. Ліс Крику не мав назви серед ельфів — для них це було серце. Місце сили, місце пам’яті. Дерева тут не просто росли — вони пам’ятали. І сьогодні їхня пам’ять здригалася.

Ельрайн стояв на схилі, що вів до галявини, прихованої туманом. Його очі слідкували за рухами сторожових тіней — патрулів, що рухались мовчки, зливаючись із природою. Над його головою повільно тріпотіли прапорці з витканими символами Ораксіса — не як знак суду, а як нагадування: ми ще тут.

— Вони не йдуть прямо, — прошепотів капітан Рілас, піднімаючись із тіні коріння. — Вони зникають. Розчиняються. Це не наступ. Це щось інше.

Ельрайн кивнув. Він це вже відчув. Не тому, що чув кроки — тому, що не чув. Ліс мовчав. І це було гірше за війну.

— Вони не йдуть лобом. Вони обходять. — Рілас нахилився до карти, що світилася тонкою лінією голограми. — Можливо… з південного краю, через корінь джерел.

Ельрайн стиснув пальці. Він знав, хто міг вести туди. Ім’я не звучало вголос, але в голові воно відлунювало пострілом:

Невар.

Зрадник. Затьмарений. І водночас — той, хто ще вчора шукав правду.

— Посилити периметр на півдні. Без бою. Тільки тіні. — Ельрайн розвернувся. — І накажіть корінню не спати. Сьогодні воно ще знадобиться.

Він дивився в глиб лісу, і десь у його грудях вже гудів відголос чогось старого. Страху? Гніву? Пам’яті?

Ліс готувався. І він разом з ним.

...

Тінь була глибша, ніж здавалося зовні. Невар ішов попереду загону — повільно, впевнено, з руками, які несли не лише меч, а відповідальність. Його обличчя залишалось кам’яним, хоча кожен крок лісом відгукувався спогадами. Він виріс тут. Він дихав цими запахами. А тепер — веде сюди ворогів.

Позаду йшли Затьмарені. Тридцять тіл. Колишні сини й дочки гори, що більше не мали дому. Кожен — із власною причиною. Одні — із ненависті. Інші — з відчаю. Треті — просто тому, що їм більше не було куди йти. Вони вже не були ельфами, але ще й не стали людьми. Їхні обличчя були жорсткі. Очі — темні. Невар бачив у них тінь того, ким міг стати сам.

— Це те місце? — прошепотів один із них, молодий, із шрамом через щоку.

— Це воно, — відповів Невар. — Корінь джерел. Якщо ми пройдемо цю частину, далі буде тільки платформа.

— І що ти відчуваєш?

Невар на мить зупинився. Поклав долоню на дерево, що виросло з боку вузької стежки. Воно не реагувало — не тремтіло, не зрушилось. Але в ньому ще було тепло.

— Я відчуваю, — сказав він повільно, — що ліс ще пам’ятає моє ім’я. Але вже не знає, чи варто мене пускати.

Тоді він зробив крок уперед. І дерева затихли ще сильніше.

Наступ почався не з клинка. А з тиші, що стала гострішою за будь-який меч.

...

Перший удар прийшов згори. Не стріла — коріння.

Воно вирвалося з-під землі, мов хижий звір, обвиваючи ноги першого з розвідників. Той навіть не встиг скрикнути — його потягло назад у мох, де земля зімкнулася над тілом, немов ніколи не бачила його.

— Засідка! — вигукнув хтось.

І тоді ліс вибухнув.

Дерева затріщали, але не від вітру. Магія шурхотіла в повітрі, створюючи сітки з ілюзій, силуети ворогів, що зникали в диму. Затьмарені кинулися врозтіч, реагуючи кожен по-своєму — хтось у бій, хтось у паніку.

Невар вихопив клинок, що світився червонуватим блиском, і розсік ілюзію — вона розпалась хмарою пилу. Він кричав команди, збирав загін докупи, відсікаючи нитки хаосу.

Попереду з'явилися ельфи. Їх було мало — але кожен з них був, мов десяток. Легкі, тихі, спритні. І вбивчо точні. Вони не атакували, поки ворог не розкривався. І тільки тоді — били.

— Маги вперед! — крикнув Невар. — Вогонь!

Відьми з людської частини загону здійняли руки. Їхні очі палали, шкіра пульсувала рунами. І коли вдарило полум’я — ліс зашипів. Горіли не тільки гілки — горіло повітря.

— Назад! — ельфійський голос уперше прорізав простір. — Зберегти лінію!

Але лінії більше не було. Ліс Крику заговорив власною мовою — і ця мова була болем.

...

Галявина з'явилася раптово, мов око бурі. Простір відкрився серед диму й дерев — кругла площадка, в центрі якої височіло древо з блідо-зеленим листям і сріблястою корою. Передвісник. Символ і серце лісу. І ціль.

Ельрайн стояв перед ним. Його обладунок був розсічений, а волосся — вологе від поту, але очі блищали ясністю. Його клинок світився, мов витягнутий із самого стовбура дерева. Позаду нього — кілька ельфів, поранені, виснажені, але незламні.

І навпроти — Невар.

Він вийшов із тіні без слова, не піднявши меча. Їхні погляди зійшлися, і ліс — замовк.

— Ти ведеш їх сюди? — спитав Ельрайн, тихо, але кожне слово було, як удар.

— Я веду тих, кого ви відкинули, — відповів Невар. — Бо ми більше не хочемо бути мовчанням у вашій симфонії.

— І тому ти принесеш вогонь?

— Ні. Я приніс вибір.

— Ти приніс зраду.

І тоді вони зійшлись.

Двобій не був довгим — але в ньому було все. Сила. Лють. Невисловлене. Вони не знали один одного до кінця — але впізнавали кожен рух. Вогонь у поглядах палав сильніше за магію, а клинки звучали глухо, мов карбування вироку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍