Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Кожен уступ скелі почав оживати. Ельфійські силуети, злиті з каменем і тінню, вийшли з нічого. Їхні рухи — плавні, стрімкі, точні. У кожного — довгий лук або короткий клинок, прикритий чарами. І вони не нападали навмання. Вони вибирали ціль. І вражали її.

— Щити! Маги — бар’єр! — гукнув Тарен, відбиваючи перший удар.

Навколо нього здіймався хаос: стріли, уламки, вибухи льоду й світла. Маги з боку Ферінців намагались відбити шквал — вогняні кулі літали вгору, пробиваючи ілюзії. Але ельфи вже були всюди. Їхня магія не кричала. Вона тихо стискала повітря, заморожувала ґрунт під ногами, відштовхувала, не руйнуючи. Як вода, що ламає камінь — не силою, а послідовністю.

Тарен бився. Його меч залишав дуги крові й іскор, кожен удар — свідчення того, що він ще стоїть. Але за кожним успішним рухом було тіло, що падало. Перший десяток загинув миттєво. Далі — ще більше.

Це не була битва. Це був двобій всього загону з привидом, що давно вмів вбивати, не озираючись назад.

Тарен вирвався вперед, прориваючись крізь натиск. Його броня була вкрита подряпинами, на лівому плечі тьмяно пульсувала кров. Але він ішов. Не для перемоги — для просування. Потрібно було закріпитись, втриматись, виграти час.

Він побачив ельфа. Не стрільця — того, хто стояв, не ховаючись. У руці той тримав тонкий клинок, який світився блідо-блакитним. Його обличчя було спокійним, мов вода в склянці. І ця тиша була страшнішою за крик.

Тарен кинувся вперед. Їхнє зіткнення було як спалах. Сталь дзвеніла об чари, кожен удар — межа між життям і смертю. Ельф ухилявся з точністю, що дратувала. Він не нападав — він вичікував. І в один момент, коли Тарен розвернувся, той пробив йому стегно.

Тарен завив — не від болю, а від люті. Вдарив знову. І цього разу — влучив. Клинок розрізав плече ельфа, кров — темна, блискуча — бризнула на камінь. Ельф не скрикнув. Він лише відступив і зник у тіні.

Позаду все ще билися. Але вже слабше. Лінія прориву захиталась. Маги виснажувались. Воїни падали. І Тарен знав: ще трохи — і все розсиплеться.

— Триматись! — заревів він. — Триматись, чорт забирай! Це тільки перший удар!

І він залишився стояти — попри все. Як маяк у бурі, навіть якщо світло тьмяніє.

Вони не перемогли. Але й не загинули до останнього.

Коли з’явились резерви — друга хвиля Ферінців — прохід уже був залитий кров’ю. Лише два десятки з першої сотні ще стояли. Інші лежали, більшість — не з тілом, а зі згаслим поглядом. Маги сиділи обабіч стін, трималися за голови. Їхня енергія була вичерпана до нитки.

Та платформа, крайня точка проходу, була зайнята. І саме це означало: місія виконана.

Ніхто не кричав «слава». Ніхто не святкував.

Тарен сидів на камені, стискаючи перев’язане стегно, й дивився вперед. На інші рівні. На те, що чекало далі. Він знав — це тільки початок. Але тепер у світі запалене перше полум’я. І його вже не згасити.

Десь високо в небі, серед хмар, корабель Роджера зафіксував сплеск магії та зміну конфігурацій. І в його ядрі ледь тремтів сигнал.

Світ почав рух.

Полум’я було запалено.

Ферінці не били у барабани, не влаштовували парадів перед походом. Їхні кузні горіли тихо, глибоко, розпечено — мов серця воїнів, які давно прийняли війну як невідворотність.

Загін Тарена стояв на краю скельного жолоба, що вів у бік Іліону. Це був один із нижніх перевалів, забутий ще під час війни зі Скаланіями. Його називали Тінь-треком — бо сонце не потрапляло сюди майже ніколи, а кожен звук множився луною, мов голос померлих, що чекали на нову кров.

— Маги готові? — спитав Тарен, не обертаючись.

— Вони вже на позиціях, — відповів поручник. — Перший спалах за твоїм сигналом.

Тарен стиснув руків’я свого клинка. Цей меч було виготовлено з нової гномської сталі, а на руків’ї були вирізьблені імена двох братів, що загинули в останньому набігу на ельфійські рубежі.

— Тоді… запалюй, — коротко мовив він.

Маги змахнули руками, і повітря перед ними задрижало. Вибух тепла пронизав перевал. Кам’яна стіна, яка здавалася неприступною, раптом розтріскалась і осіла, відкривши вузький прохід — прямий коридор углиб гір.

— Уперед!

Ферінці ринули в прохід — без вигуків, лише важке тупотіння їхніх чобіт та шурхіт броні наповнював простір. Цей удар мав бути блискавичним. Вони не мали брати платформу — лише пробити оборону, закріпитись і зачепитись, щоб наступні хвилі могли вдертись глибше.

Та ельфи чекали.

На кожному виступі — стріли. На кожному камені — пастки. І магія, холодна, точна, елегантна. Там, де людські заклинання кричали, ельфійські — шепотіли.

Перша сотня загону була втрачена за лічені хвилини.

Тарен сам проривався вперед, і кожен метр просуванню був куплений ціною крові. Боки його обладунку вже були обпечені, а рукав — у тріщинах від ельфійського льоду.

— Не зупиняйтесь! — кричав він. — Ми дійдемо до платформи!

Та кожен крок нагадував, що це не битва — це жертовна шахівниця, де кожна фігура знала, що буде з’їдена. А мета була не перемога. Мета — прецедент. Перше полум’я. Щоб усі кути світу знали — війна почалась.

Навіть якщо Тарен її вже не побачить.