Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Бойове фентезі » Четвертий кут, Владислав Марченков 📚 - Українською

Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

30
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Четвертий кут" автора Владислав Марченков. Жанр книги: Бойове фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 74
Перейти на сторінку:
Глава 6. Перше полум’я

Залізо стигне мовчки.

Навіть у дитинстві Тарен знав: крик нічого не змінює. Батько був ковалем — не майстром, не гільдейцем, просто ковалем. Його удари були рівними, мовчазними, впевненими. І кожен раз, коли розпечене залізо гналося молотом по ковадлу, він казав сину одне і те саме:

Залізо стигне мовчки. А справжній вогонь — той, що всередині.

Тарен не пам’ятав обличчя батька вже давно. Та слова — лишились. І зараз, стоячи на краю перевалу, він повторював їх подумки знову і знову, мов молитву.

Уперше за багато років він відчував не впевненість, а напругу, що тихо свербіла під шкірою. Це не був страх. Страх давно вимер у ньому. Але щось у цьому поході було інше. Глибше. Більш… остаточне.

За його спиною, далі в таборі, маги готували ритуали. Воїни натягували ремені, перевіряли зброю. Та всі знали — головне не меч. І не заклинання. Головне — те, чи витримаєш, коли земля під ногами зрушиться.

Тарен підняв погляд на вершини Іліону, сховані в серпанку. Вперше в житті він побачить їх зсередини. Якщо доживе.

У таборі позаду панувала тиша — не страху, а готовності. Намет магів був відділений від воїнів тонкими прапорами, які мерехтіли навіть без вітру. Там сиділи п’ятеро: троє в чорному, один у білому, одна — з покритими рунами руками. Вони не розмовляли. Їхні закляття уже текли під землею, намацуючи слабкі місця в породі.

Поручник підвівся до Тарена.

Відьми кажуть, магія готова. Але попереджають: якщо ми не пройдемо за перші хвилини — перевал знову зімкнеться. Назавжди.

Зімкнеться чи накриє нас? — сухо перепитав Тарен.

Вони не уточнили.

У воїнів за спиною все ще було кілька багаттів, але ніхто не грів руки. Залізо в броні було прохолодне, леза — свіжо заточені. Понад половина загону складалась із ветеранів прикордонних набігів. Але жоден ще не бачив справжнього Іліону. Ані його тіней, ані його мовчазних стражів.

Над табором злетіла чорна ворона — єдина ознака життя, яка перетнула кордон між світом людей і скель. Вона кілька разів пролетіла коло Тарена — і зникла. Звичайна птаха. Але воїни не любили знаків.

Тарен стиснув зуби. Його рот уже давно не промовляв молитв. Але зараз він подумки сказав одне:

Дай мені дійти. Все інше — не важливо.”

Перший крок до Тінь-треку був схожий на стрибок у воду. Прохід, прихований між обваленими виступами, здавався вузьким лише здалеку — насправді його вистачало для двох рядів воїнів. Але кам’яні стіни з обох боків затискали простір, мов щелепи. І чим далі загін просувався, тим нижче здавалось небо.

Тінь-трек був місцем легенд. Тут колись ховалися Скаланії, тут ішли перші бої. І тут, кажуть, зникла ціла когорта, яку ніколи не знайшли. Відлуння кожного кроку поверталося у вуха, множилось, ніби за спиною ішли сотні тих, кого не було.

Тиша тут не просто тиша, — пробурмотів хтось. — Вона давить.

Маги йшли окремо — трохи осторонь. Вони рухались повільніше, бо одночасно підтримували бар’єри: тонкі мерехтливі плівки, що тримали вогкість, пил і магічні флуктуації подалі від загону. Кожен з них шепотів щось під ніс — формули, імена, або, можливо, прокляття.

На відстані сотень кроків вперед і назад просувалися розвідники. Кожна секунда затримки могла коштувати життів. І кожна тінь здавалася чимось більшим, ніж просто камінь.

Тарен ішов у голові колони. Його долоня не відривалась від руків’я меча. Він не боявся бою. Він боявся не почути його вчасно.

Вони спускались у темряву. І там, де тиша закінчувалась — починалась перша іскра.

Готуйтесь, — прозвучало позаду, і це було не прохання, а постанова.

Маг у білому підняв руку. Його пальці розходились у повітрі, мов водорості в потоці. Здавалося, він не творив закляття — він просто вказував світові, якому настав час змінитися.

Раптом земля затремтіла. З-під ніг піднявся сухий пил, але не зрушився жоден камінь. Щось глибоко в породі почало рости — світло, яке ніхто не бачив, але всі відчували. Напруга в повітрі стала нестерпною.

І тоді воно сталось.

Кам’яна стіна, яка завжди закривала шлях, спалахнула тріщинами. Із нутра вирвався гарячий вітер. Ланцюг вибухів просік її наскрізь, розриваючи багатовікову породу, як вогонь розриває пергамент.

Прохід був відкритий. Але не назавжди.

Бігом! — крикнув Тарен. Його голос, зазвичай глибокий і низький, зараз прорізав повітря, як бойовий ріг.

Загін ринув уперед. Чоботи ковзали на уламках, хтось падав, когось піднімали. Але ніхто не зупинявся. Бо кожен знав: прохід може зімкнутися в будь-яку мить.

Позаду маги залишались у напрузі, підтримуючи стабільність порталу. Вони йшли останніми, і їхні очі були заплющені — кожен боровся за крихту контролю над тим, що вирвалося назовні.

Попереду — Іліон. І ті, хто чекає в тіні.

Спершу було тихо. Занадто тихо.

Тарен ішов попереду, коли перша стріла розсікла повітря. Вона не посвистіла — вона прошепотіла. Її звук був настільки тонким, що здавався вигаданим. І все ж вона вп’ялася в шию воїна поруч. Той навіть не встиг здивуватись — просто впав.

Засідка! — крикнув хтось, але це вже було очевидно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 10 11 12 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Четвертий кут, Владислав Марченков», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Четвертий кут, Владислав Марченков"