Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 8. Річка під місяцем

Табір Арданців, що стояв біля Сірого Переходу, здавався покинутим для стороннього ока. Жодного багаття. Жодного крику. Лише тіні, що рухались у тумані, мов привиди. Кам’яні плити були встелені м’яким сірим мохом, що глушив навіть найменший звук. Арданці не кували зброї — вони шепотіли з нею.

Марш річки шумів унизу, зникаючи в нічному повітрі, а над горизонтом ледь жевріли багряні клуби диму. З того боку — Ліс Крику. Вже обвуглений. Уже зламаний. Ельрайн не посилав вісток, але те, що сталося, було зрозумілим усім. Елісія стиснула амулет міцніше, ніби спалений Ліс Крику залишив попіл і в її душі.

Реналь стояв на виступі кам’яного гребеня, загорнутий у сірий плащ із тонкою срібною ниткою — символ спокою, який він більше не відчував. Його руки були схрещені за спиною, погляд — прикований до схилу на східному березі, де у скупому сяйві місяця ледь вгадувалися лінії ворожого табору.

— Їхні патрулі змістились на північ, — шепнув розвідник, що підійшов непомітно, як вітер. — Уся увага на Іліон. Ліс тримає їхню жорстокість. Їхній тил відкритий.

— Вони й не помітять, — тихо сказав Реналь. — Або помітять занадто пізно.

Позаду нього з’явилась постать у темному — Елісія. Молоде обличчя, холодні очі, прямий хребет. Вона тримала шолом під пахвою й дивилась туди, куди й Реналь.

— Сьогодні? — запитала. Її голос не тремтів, але в ньому була напруга — мов тятива, що от-от зірветься.

— Сьогодні, — підтвердив старійшина. — Поки ворог зосереджений на горі, ми пройдемо під їхнім серцем. І зламаємо його.

— Ми не залишаємо за собою вогню?

Реналь глянув на неї. В його очах було щось більше за холод — там жила пам’ять.

— Ми не Ферінці, Елісіє. Ми не рвемо коріння, навіть якщо земля проти нас. Ми пройдемо, вразимо й зникнемо. Без слів. Без слави.

Елісія кивнула. Її пальці міцно стискали амулет — різьблений срібний лист, подарунок матері, яку вона майже не пам’ятала.

— Я не боюся. Але я боюсь не повернутись собою, — прошепотіла вона, дивлячись на річку.

— Ось чому ти повинна повернутись, — відповів Реналь. — Поки в тобі є це — ти Арданка. Не воїн. Людина.

У таборі не було барабанів. Але воїни вже вдягали стримані плащі, перевіряли спокійно спорядження. Лучники змащували наконечники стріл — не отрутою, а заспокійливим снаддям, яке занурювало ворога у сон. Маги накладали на мечі печаті, що розмивали обриси, а піхотинці розгортали тонкі полотнища з тінетканини — камуфляжу, що змінював відтінок залежно від оточення.

— Ми не йдемо в бій, — мовив Реналь, піднявши голос. — Ми йдемо в тінь. І ми станемо її частиною.

— Як довго в тіні — перш ніж вона стане нами? — спитала Елісія вже подумки, не вголос.

Але місяць не дав відповіді.

Перехід

Сірий Перехід починався там, де річка ніби забувала, куди тече. В її водах не було дзюрчання — лише глибоке, важке мовчання. Кам’яний міст, висічений у древньому стилі, тягнувся над вузькою ущелиною, мов кістка, покрита лишайником часу. Його створили ще до розколу — тоді, коли Арданці й Ферінці ще мали одне ім’я.

Елісія йшла першою. Її кроки — обережні, точні, як у танці. За нею — двадцять бійців. Без окликів. Без гучних команд. Усі рухались у сітці тіней, мов туман, що вирішив узяти до рук меча.

Міст гойдався. Не від вітру — від чогось глибшого. Під ногами ледь вібрували камені, наче пам’ятали всі клятви, які тут колись шепотіли в темряві. І всі зради.

— Ти відчуваєш це? — прошепотів Ріван, юний воїн із півдня, що тримався біля Елісії. Його пальці тремтіли на руків’ї меча.

— Це не страх, — відповіла вона, не озираючись. — Це історія.

Він кивнув, хоч і не до кінця зрозумів. У його очах ще жила надія на війну, де ворог виглядає гіршим. Де вбивство має обґрунтування. Вона заздрила йому цієї наївності.

Маг із загону торкнувся обеліска біля входу на міст. Він прошепотів щось на арданській, і повітря навколо загустіло. Ілюзія, наче тінь нічного дощу, накрила загін: тепер вони стали майже невидимими для стороннього ока. Лише силуети в тумані.

— Пам’ятайте, — шепнула Елісія. — Тиша — наша зброя. Не ми перші вдарили. Але ми останні, хто підніме меч.

На середині мосту вона зупинилась. І побачила її.

Скеля. Сіра, розколота, з вузьким прорізом у формі клина. Усередині — щось схоже на руну. Стара, частково стерта. Але жива. Вона вібрувала ледь помітно — у ритмі пульсу. Елісія доторкнулась пальцями — і побачила спалах у свідомості.

Тіні. Величезні. Силуети, що повільно рухаються крізь туман. Шкіра, мов камінь. Очі — як дим. Скаланії.

— Командире? — шепнув хтось позаду. Вона здригнулась.

— Все добре, — відказала, але не була впевнена. Руна ще пульсувала — ніби розпізнала її. Чи застерігала?

Один із магів, що підійшов ближче, спинився:

— Це... не арданська. І не ельфійська. Вона старша. Вона нас не бачить — але когось із нас знає.

Елісія відчула, як у грудях щось зрушилось — ніби руна доторкнулась до спогаду, якого вона не мала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍