Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Вони перейшли міст.

На іншому боці туман став густішим. Схили річки були всіяні старими валунами й кущами, що ховали сліди. Попереду — мерехтіли вогні. Табір Ферінців.

— Бачиш? — Ріван торкнув її плеча. — Гномські клинки. По рукоятях видно. І броня — з темної сталі. Вони готувались до великого бою.

— Але не до нас, — прошепотіла Елісія.

Табір був недбало охоронюваний — типово для Ферінців. Вони вірили у свою силу, у прямолінійність. Але саме це й зробило їх вразливими.

— Вартові — там, і там. Ще один загін спить біля кузні. — розвідник показав напрям. — Ми можемо обійти, або…

— Без втрат, — урізала Елісія. — Ми не прийшли різати уві сні.

Проте її погляд зупинився на вузькому наметі з червоною міткою. Це був знак складу — там зберігали зброю. А ще — місце для магічних предметів.

— Туди першими. Решта — за мною. І пам’ятайте: ми — тінь. Вони навіть не встигнуть нас зненавидіти.

Вона знову торкнулась руни в рукавичці. І цього разу вібрація в пальцях була сильнішою.

Вони спустилися з пагорба, мов туман, що зривається з висоти в нічну долину. Арданці не рухалися — вони ковзали. За кожним рухом — роки навчання, за кожним поглядом — зосередженість, за кожним ударом — мовчання. Це не була війна. Це була хірургія.

Елісія показала двома пальцями — вперед. Загін розділився, ковзаючи між тінями. Стріли з арданським маренням летіли без звуку. Один із вартових Ферінців упав, навіть не зрозумівши, що мертвий. Інший лише захрипів — його тіло затрималося в повітрі, обплетене ілюзією, що перетворила його на камінь.

На околицях табору здійнялася тиша, настільки глибока, що навіть ніч мовчала. Лише тріск гілок під чобітьми Ферінців, що прокидалися, прорізав цю тишу, мов ніж.

Елісія проривалась до центру. Намет із червоною міткою — ціль. Вона розсунула тканину й увійшла.

Всередині — склад зброї. Мечі з гномських кузень, щити зі срібним обрамленням, спис із затвердженої шкіри чорного тура. Але її погляд зупинився не на цьому. В кутку — скриня. І в ній — диск.

Металевий, плоский, вкритий рунами, які пульсували теплом. Коли Елісія доторкнулась — у грудях щось завібрувало. Немов серце відповіло. Вона не знала, що це — але відчула, що це не належить цьому часу. І не цим людям. Ніби камінь із руїн Краґ’тару шепотів через нього, згадуючи тих, хто пішов.

Вона знала: цей диск не принесе переваги в бою. Не збереже життя. Але залишити його — означало зрадити щось глибше. Себе? Їхню пам’ять? Вона не знала. Але руку не відвела.

На мить їй здалося, що вона чує не звук, а спогад — не свій, а чийсь чужий. Голос, що колись говорив: «Чотири — але ти пам’ятаєш лише три». І в її голові промайнуло слово, якого вона ніколи не знала — Краґ’тар.

Вона не встигла обдумати це ім’я — лише відчула, що воно не чуже. Ніби залишене кимось у пам’яті, якої вона не мала.
Краґ’тар… це звучало як місце, але також як ключ.

— Командире! — голос ззовні. — Лінія спалахує!

Елісія зірвала погляд і вибігла. За табором — полум’я. Хтось із воїнів підпалив склад деревини. Вогонь вийшов з-під контролю. Сяйво заливає ніч, мов жахливе сонце.

Із протилежного краю табору чути крики.

— Засідка!

Ферінці прокинулися — не від страху, а від гніву. Їхні тіла, хоч і непідготовлені, відразу схопились за клинки. Крики тривоги обрушилися на табір. Арданці намагались відійти, але було запізно.

— Всі назад! — крикнула Елісія, прорізаючи прохід між наметами.

Її меч зустрів перший удар. Із тріском зіткнулися арданська сталь і грубий гномський клинок. Її плечі здригнулись від сили. Перед нею стояв Ферінець — без шолома, але з ненавистю в очах.

— Зрадниця, — прошепотів він.

— Брат, — відповіла вона.

Клинки перетнулися знову.

На іншому фланзі Ріван притискав пораненого товариша до грудей. Стріла пробила йому живіт, і кров стікала на срібні рукави. Він озирнувся, шукаючи погляд Елісії — але побачив лише палаючі вогні.

— Я тримаю, — шепотів він товаришу. — Я тримаю…

І в ту мить — меч. Гномський. Прямо в спину.

— Дочці... — прохрипів він і затих.

Елісія побачила, як він падає. Серце зжалося — але не можна було зупинитись. Вона підняла артефакт, що пульсував у її торбі, і прошепотіла щось арданське.

Купол туману впав на її загін. Ілюзія, що розмила їхні силуети. Вони щезали один за одним, покидаючи табір — мов примари, залишаючи по собі лише попіл, шепіт і смерть.

— Скільки ми втратили? — запитала вона вже на іншому березі, тримаючи на собі пораненого.

— Троє. Іще один не дійшов.

Елісія сіла на камінь, стискаючи диск. Він тепер був холодним, але всередині неї ще гуділо.

— Перемога? — спитав розвідник.

Вона не відповіла.

Лише підняла очі до неба — і побачила, як одна зоря… злегка тремтить.

...

Зворотна дорога мала бути тихою. План був точний: удар, руйнація складів, зникнення. Але вогонь змінив усе. Вогонь, що розгорівся в серцях і в деревах, у криках Ферінців, що залишались живими.