Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Туман, на який сподівалась Елісія, розтанув. Полум’я пожирало ілюзії, залишаючи лише запах горілого полотна.

На західному схилі, де вузька стежка вела назад до Сірого Переходу, загін Арданців натрапив на контратаку. Їх очікували. Ще одна засідка.

— Лівий фланг! — крикнув один із магів. — Вони обходять нас через камені!

Клинки зустрілись у нічному повітрі. Але тепер не було ілюзій, не було тіней. Лише холодна сталь і гнів. Ферінці не кричали "За честь!" чи "За землю!" Вони кричали просто: "Зрадники!" І це було гірше за будь-яке прокляття.

Елісія билась поруч із лучником, який колись писав вірші у Валеріані. Його стріли тепер валились додолу, зламані. Він боровся кинджалом, а в його очах не було рим.

— До мосту! — крикнула вона, прорізаючи ще одного. — Ми мусимо вийти на камінь! У вузькому проході нас не оточать!

Але було вже пізно для всіх.

Ріван упав останнім. Вогонь від табору ще жеврів у далині, і його обличчя освітилось тривожним червоним. Меч Ферінця пробив йому стегно, і він схопився за землю, намагаючись повзти.

— Ріван! — крикнула Елісія, але двоє ворогів встали між ними.

Вона вбила одного, другого — поранила. Але коли дісталась до нього — було запізно. Він дивився в небо, дихаючи уривчасто.

— Скажи моїй… — почав він, але вона вже знала.

— Скажу, — прошепотіла, притискаючи руку до його грудей, — і пам’ятатиму.

У ту мить диск у її торбі завібрував знову. Не голосно — але в такт пульсу, якого вже не було. Якби артефакти мали серце, воно б зараз плакало.

Вона залишила його очі відкритими — не для страху, а для зорі.

Бій закінчився не перемогою. Лише втечею.

Арданці, що лишилися, прорвались до мосту, залишивши тіла і кров. Маги закрили відступ хмарою сну, яка валила на переслідувачів. Але навіть туман не зміг змити біль.

На іншому березі — знову тиша. І смерть у тиші звучала ще гучніше.

— П’ятеро, — сказав один із розвідників. — І один не повернеться взагалі.

Елісія стояла з артефактом у руці. Тепер він більше не вібрував. Але був гарячим. І вона вперше подумала: він пульсує, як серце. Чиєсь серце. Можливо — тієї частини світу, яку вони щойно зруйнували.

Реналь зустріне їх без слів. Він буде слухати — і мовчати.

Але вона вже знала: ніхто не вийшов із цього рейду собою. Навіть ті, хто вижив.

...

У Залі Крон було світло.

Не тому, що сонце вже зійшло. А тому що мармур у цій залі не приймав темряву. Протягом століть тут засідали в часи війни й миру, а його стіни зберігали все — рішення, зраду, клятви.

Елісія стояла посеред кола. Її плащ був пошматований, лице — вкрите порохом і згаслим попелом. Поруч із нею — скриня, обгорнута тканиною. У ній лежав диск. Артефакт. Річ, що не належала ані Ферінцям, ані Арданцям.

— Втрати? — запитав Реналь, не підводячись із місця.

— П’ятеро. Іще троє поранені. Ми знищили склад зброї, один командний намет, полонили трохи інформації. Але нас чекали. Утрати були б більшими без туману.

Реналь лише кивнув. Його пальці стискали підлокітники. Очі залишались холодними.

— Я забрала ось це, — сказала вона й поклала артефакт на камінь.

Коли диск торкнувся каменю, в залі залунала ледве чутна вібрація. Вона не походила від звуку — вона була… у повітрі. У кістках.

— Це не зброя. Але воно… пульсує, — тихо додала Елісія.

Реналь не одразу підійшов. Він лише поглянув — і мовив:

— Це не для нас. Поки що.

— Ви колись бачили таке?

— Ні. Але я відчував подібне. В руїнах на сході. У Краґ’тарі. Колись. Дуже давно.

— І ви нічого не сказали?

— Деякі речі ліпше мовчать самі. — Але цей диск... він не мовчить. Він шукає, Елісіє. І я боюся, що він знайде.

Він провів її до тераси. Там, де виднілася річка. Та сама, яку вони перетнули минулої ночі. І, можливо, вже не повернуться до неї такими, як були.

— Ріван… — почала Елісія, але Реналь її перебив.

— Я знаю. Він був добрий. А добрі гинуть першими.

Вона мовчала. Довго. Потім сказала:

— Я не відчуваю перемоги. Лише вагу.

— Тому ти ще не зламалась, — відповів Реналь.

— Це справді було виправдано?

— Це була необхідність. Але не плутай її з правдою.

Елісія знову глянула на артефакт, який залишили внизу, в залі. Вона відчувала його — навіть здалеку. Він не просто пульсував. Він кликав.

І в цьому поклику було щось знайоме. Щось із іншої історії. Іншого часу.

Вона підняла очі до неба. Там, над горизонтом, одна зоря тремтіла, ніби відбивала пульс диска в її руці. Як око, що не моргає.

І в грудях Елісії знову озвався диск. Ніби в такт.

...

Реналь мовчав. Його погляд не відривався від тієї зорі — єдиної, що не мерехтіла, а тремтіла, наче сама не витримувала тягаря майбутнього.