Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

   Проте, як би там не було, а Новий рік, хоча й сама, без рідних і подруги... До речі, про останню. За весь цей час Міла ні разу мені зателефонувала (про те, що могла сама до неї подвонити, я якось не подумала), не поцікавилася, як я тут бідолашна, чи жива взагалі. Напевне, так сильно зраділа, що її на відміну від мене не звільнили, що геть начисто забула про моє існування. Навіть вітання зі святом не написала. Та й з відділу кадрів і бухгалтерії ніхто не зателефонував. Хоча й повинні були. Таке відчуття, що я на роботу ходила тільки для того, щоб на інших подивитися, ну й себе показати.

  Аби градус мого настрою впав ще нижче,  онук сусідів, що жили саме наді мною, раптом вирішив згадати про свою скрипку. Ні, не подумайте нічого такого, бо насправді я дуже люблю слухати як хтось на ній грає. Так, саме грає, а не знущається. Бо, як ще можна назвати те відчуття, коли замість мелодії ти чуєш, як немов хтось водить лезом по склу, або ж скавучання бідного цуценяти, що застряло між штахетами й ніяк не може вибратися. Ні, я звісно не спеціаліст у цьому, проте, як на мене, за два роки можна було б хоча б чомусь навчитися. Повторюю, це лише моя особиста думка.

  Раз за разом кидаючи погляд на свій мобільний та ледь стримуючись від того аби не завити разом із Зевсом (все ж таки нерви бідолашної собаки виявилися набагато слабшими за мої), я, щоб хоч якось не збожеволіти вирішили побалувати себе келихом просеко й мандаринками. Бо під таку «мелодію» тільки два виходи — вити дуетом із сусідською собакою, або добряче напитися. То ж вибравши другий варіант, я так захопилася, що навіть не помітила, як майже випила всю пляшку і з'їла мандаринки. От тільки настрій від цього зовсім не покращав. Навпаки, я ще більше почала себе жаліти. А як не жаліти, коли одна однісінька лишилася? Ні тобі хлопця, ні роботи, навіть Мілка, яку я чи не найкращою подругою вважала, знатися зі мною не хоче. З такими думками, де одна «краща» за другу, я вже було було вирішила наступати на горлянку власної совісті й таки поїхати до своїх аби разом з ними зустріти Новий рік. Але вчасно згадавши, що мені знову доведеться вислуховувати, що вже досить у дівках сидіти й давно потрібно задуматися про створення власної сім'ї, тут же передумала їхати. Ну, от що я зроблю якщо мені у цьому плані не щастить ніяк? І не дурна ж нібито й на вроду теж нічого, готовити вмію, вдома завжди чистота і порядок. Не стерильно, як у лікарні, але все ж таки...