Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

— А я, наївний, думав, що наша романтична експедиція включає в себе лише милування архітектурою та неспішні прогулянки, а не курс виживання «Знайди воду до заходу сонця», — пробурмотів Андрій, але в його голосі вже звучала цікавість.

Паспортний контроль пройшли напрочуд швидко. Зібравши свої нелегкі валізи, вони вирушили на квест під назвою «Знайди адекватне таксі серед галасливої зграї водіїв». Перед аеропортом красувалися строкаті жовті автівки, а їхні власники влаштували справжній вокальний батл, перекрикуючи один одного і пропонуючи свої послуги з таким запалом, ніби роздавали квитки в рай.

— Скажи мені чесно, той, з плюшевим левом на капоті та антеною у вигляді пальми, — це точно не наш варіант? — з підозрою запитала Марія.

— Та ні, якраз наш! Це ж VIP-трансфер класу «сафарі-люкс», — засміявся Андрій. Але, зглянувшись на благальний погляд Марії, вони обрали більш консервативне авто — хоча кондиціонер у ньому мав три режими: «немає», «майже немає» і «здається, щось дме».

Дорогою до ріаду Марія не могла відірвати погляду від калейдоскопу навколо: білосніжні стіни будинків, прикрашені витонченими арками, бузкові водоспади бугенвілій, що заплітали мури, гамірні вулички, де гомін базару зливався з какофонією клаксонів та вереском мопедів. Усе навколо вирувало життям, вибухало яскравими фарбами, а повітря п’янило ароматами спецій, квітів та вуличної їжі.

— У мене таке відчуття, ніби я потрапила в ілюстровану книгу казок, — прошепотіла вона, намагаючись запам’ятати кожну деталь. — Тільки без перекладача з арабської.

— Тоді ми з тобою — головні герої цієї захопливої історії під назвою «Двоє в Марракеші», і це буде фільм без дублів і цензури, — відповів Андрій, його погляд на Марію був таким же теплим, як сонце, що прогрівало каміння вулиць.

Ріад, їхній тимчасовий дім, виявився справжньою перлиною, захованою за непримітними дерев’яними дверима у високій глиняній стіні, що нагадувала вхід до секретного саду. Зовні ніщо не віщувало внутрішньої краси. Але щойно вони переступили поріг, опинилися в оазі прохолоди та спокою: внутрішній дворик, вимощений мозаїкою неймовірних візерунків, з ніжним дзюрчанням фонтану та розлогими апельсиновими деревами, що дарували рятівну тінь. Аромат квітучих апельсинів п’янив і заспокоював одночасно.

— Я офіційно заявляю, що готова проміняти все своє взуття на право жити тут вічно, — зачаровано промовила Марія, оглядаючи цю красу.

— На щастя, нам не доведеться цього робити, — усміхнувся Андрій, тягнучи валізи за собою. — І, до речі, у нас один номер на двох. Все ж, я думаю, що після роздільних номерів у Парижі та Венеції настав час для більш… тісного знайомства з марокканською гостинністю?

Їхній номер виявився ще більш чарівним: широке ліжко під легким балдахіном, що здавався хмаринкою, вікна, що розсіювали сонячне світло різнобарвними вітражами, килим, який, здавалося, пам’ятав історії тисячі й однієї ночі, і балкончик, з якого відкривався вид на смарагдові пальми та небо, що вже починало набувати ніжних персикових відтінків.

— Ну от, ідеальне місце для… — багатозначно почав Андрій, піднімаючи брови.

— Навіть не починай, Шейху мого серця, — Марія грайливо штовхнула його в плече. — Спершу душ, щоб змити з себе венеціанську вологість та паризький смог, потім — занурення у колоритний хаос базару, а вже потім… потім, можливо, я дозволю тобі розповісти мені одну з твоїх захопливих історій про зірки пустелі.

— Тоді я розглядаю цей балкон як ідеальну локацію для зйомок нашого власного романтичного кіно. Робоча назва: «Як не згоріти від пристрасті під марокканським місяцем».

— Або так: «Рецепт ідеальної подорожі: сонце, спеції та несподівано спільний номер», — додала вона, кидаючи йому усміхнений погляд.

Андрій театрально зітхнув, вдаючи розчарування, але в його очах танцювали веселі вогники.

— Здається, я вже починаю звикати до цього «нашого» номера.

Коли Марія вийшла з душу, обгорнута в легкий халат відтінку теракоти, її вологе волосся пахло свіжістю м'яти та солодкістю апельсина. На балконі вона застала Андрія, який, здавалося, вступив у змагання з місцевими фотографами за найкращий кадр пальм на тлі рожевого вечірнього неба.

— Ти вже офіційний турист, — засміялася вона, спостерігаючи за його ентузіазмом.

— Я вже на шляху до звання «інстаграм-зірки маракешських балконів», — гордо заявив він, демонструючи їй щойно зроблене фото. — І, між іншим, місцеві підказали, що зовсім поруч — справжній східний базар. Кажуть, там можна придбати все: від найрідкісніших спецій і шовкових килимів до колоритних шльопанців… і, теоретично, навіть верблюда.

— Верблюда?! Ти серйозно?

— Ну, щодо верблюда я, можливо, трохи перебільшив. Хоча… якщо дуже ввічливо попросити… хто знає?

За годину вони вже брели лабіринтами вузьких вуличок старої медіни Марракеша. Усе довкола нагадувало декорації до пригодницького кіно: високі червоні глиняні стіни, п’янкі аромати кмину, кориці, жасмину та свіжої м’яти, що змішувалися з запахом щойно спеченого хліба та підсмаженого мигдалю.