Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 5

Третій поцілунок – Марракеш, Марокко

Наступного ранку Венеція проводжала їх сонним позіханням ранкового сонця. Милуватися романтичними каналами часу не було — Марія й Андрій мчали через вестибюль готелю, їхні валізи, здавалося, щойно пережили бійку за право вмістити всі сувеніри та враження, ледь стримуючи блискавки від вибуху.

— Ми встигнемо, якщо ти не почнеш знову фотографувати кожну гондолу, — бурмотіла Марія, притискаючи до грудей свою не менш набиту сумочку.

— То не моя вина, що у Венеції навіть звичайний покажчик вулиці виглядає як вишукана каліграфія на старовинному пергаменті, гідний окремої виставки, — відповів Андрій, героїчно тягнучи валізи, які підозріло нагадували два переповнені мішка з картоплею. — До речі, там у тебе що? Золотий запас венеційських масок?

— Та ні, всього лише декілька суконь (на всякий випадок), чотири книги (щоб не знудитися від твоєї компанії), три купальники (пустеля ж, раптом там оазис із джакузі), різні дуже мені потрібні дрібнички і… ну добре, п’ять пар взуття, бо одна для піску, одна для міста, одна для романтичної вечері, одна «а раптом знадобиться» і ще одна, бо вони гарні. І трохи муранського скла, так, зовсім трішки.

В аеропорту їх зустріла черга на реєстрацію, що вигиналася, мов розлючений морський змій, який проковтнув кілька десятків туристів. Але завдяки вродженій здатності Марії знаходити найкоротші шляхи (або її вмінню робити невинні «оченята» в потрібний момент) та незворушному оптимізму Андрія («Дивіться, яка чудова можливість для соціалізації! Цікаво, хто тут найдалі їде? Ставки приймаються!»), вони просувалися вперед, не втрачаючи бойового духу та дивом встигли на посадку.

У літаку Марії дісталося омріяне місце біля вікна, звідки вона одразу почала фотографувати крило літака з усіма можливими фільтрами. Андрію ж випало почесне звання «затиснутий між двома світами» — середнє місце. Він, як справжній лицар, одразу заявив, що готовий пожертвувати своїм комфортом заради її краєвидів.

— Поруч зі мною можна й постояти, — пожартувала вона, затискаючи ремінь безпеки.

— Стояти в літаку? Це вже екстремальний туризм, — відповів він, — але якщо ми летимо в Марракеш, я готовий до всього, навіть до верблюдів на рейсі.

Літак злетів, залишаючи за ілюмінатором акварельні розводи венеціанської лагуни, що швидко танули в блакитній далині. Марія захоплено розглядала мініатюрні будиночки та звивисті канали, а Андрій час від часу кидав на неї ніжні погляди, які були теплішими за ранкове італійське сонце.

— Думаєш, у Марракеші буде спекотно? — спитала вона, вже відчуваючи легке хвилювання перед невідомим.

— Якщо ж ні, — театрально промовив Андрій, закинувши руку за спину, — я особисто виконаю для нашого світила серенаду, доки воно не розжариться до потрібної позначки. А якщо й це не спрацює, Сахара, тремти! Бо на тебе чекає зустріч із чоловіком, чия харизма здатна розплавити навіть найтвердіші дюни!

— Чесно кажучи, ти розтопив кригу в моєму серці ще в Парижі, коли я  погодилася на продовження цієї авантюри.

— То була моя найбільша перемога після вмовляння тебе спробувати той дивний французький сир, який пахнув, як старі шкарпетки.

Політ тривав кілька годин, за які вони встигли: подивитися наполовину романтичну комедію французькою (і не зрозуміти жодного слова, але все одно сміялися), обговорити, чи зможе Андрій танцювати під марокканські барабани і навіть спланувати, що обов’язково знайдуть місце з видом на захід сонця, бо ж Марія «не збирається економити на романтиці».

— Цей літак — як портал, — сказала вона, коли пілот оголосив початок зниження. — З Венеції — у казку «Тисяча й одна ніч».

— А я все ще думаю, що ми летимо прямо в епіцентр спеки, піску та шаленої торгівлі, де нас можуть спробувати  виміняти на пару гарних килимів і навченого танцювати верблюда.

— Краще не треба, — весело хмикнула Марія.

Коли літак плавно торкнувся розпеченої землі Марракеша, сонце вже малювало довгі тіні на злітній смузі, а гаряче, пряне повітря спокусливо проникало в салон літака. Марія й Андрій знову обмінялися усмішками, в яких читалося спільне передчуття нових пригод і, можливо, ще одного незабутнього поцілунку під зоряним небом Марокко. Їхня дивна подорож тривала, і кожен новий день приносив не лише нові враження, а й дедалі глибше розуміння того, що між ними зароджується щось особливе.

Аеропорт Марракеша зустрів їх не просто теплом, а справжніми гарячими обіймами, до яких домішувався п’янкий аромат спецій, що, здавалося, в’їдався в саму шкіру ще на пероні. Марія, відчувши це палке вітання, миттєво звільнила шию від шарфа — марокканське сонце було пряме, наполегливе і навіть трохи зухвале.

— Мені здається, я щойно зайшов у гігантську пароварку, — простогнав Андрій, машинально витираючи вже вологий лоб. — Ще не встиг сказати «бонжур» верблюду, а вже згадався дощ у Парижі.

— Та ти просто не пройшов курс молодого бійця «Адаптуйся до спеки за п’ять секунд», — Марія грайливо штовхнула його ліктем, розправляючи плечі. — А я чекала на цю зустріч із сонячним Марокко з того самого дня, як випадково побачила фотографію площі Джемаа-ель-Фна у якомусь тревел-блозі ще минулого листопада.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍