Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing

Тієї ночі Віра не могла заснути. Після розмови з Арсеном, після того, як побачила себе у словах Ореста — не як дослідницю, не як звичайну людину, а як когось... ким вона не знала, що є, — їй здалося, що весь світ хитнувся. Лягти було неможливо. Вона просто сіла на підвіконня і дивилася, як холодні тіні проникають у кімнату.

І тут спогади почали повертатися.

Не як картинки, не як уривки снів, а як хвилі. Цілі відчуття, запахи, голоси. Наче хтось відкрив шлюз, і час прорвався крізь тріщини у її пам'яті.

...Дівчинка років десяти стоїть посеред великого білого залу. Люди в білих халатах спостерігають за нею через дзеркальне скло. Хтось говорить у мікрофон:

> — Спробуй уявити дерево, Віро. Велике, старе. У тебе вийде.

Вона закриває очі. І в залі починають з'являтися обрисами — спочатку прозорі, далі чіткі. Дерево. Величезне, з вузлуватим стовбуром і корінням, яке просочується крізь підлогу.

> — Фіксуємо. Психо-сенсорна проекція стабільна. Когнітивне формування — на 9 з 10.

...Потім — інший спогад. Тепло. Запах гречки і старих книжок. Старша жінка, з сивим волоссям, що називала себе «тьотя Ліда».

> — Ти не мусиш бути такою, як вони, Віро. Ти — інша. Але це не погано.

> — А чому я не така, як решта? — запитала вона.

> — Бо тебе створили інакше. Але у тобі — є щось дуже справжнє. Людське. І якщо збережеш це — залишишся собою.

...Ще далі вглиб. Темна кімната. Вона плаче. Хтось сварить її за "емоційну нестабільність". Її зачинили.

> — Ти не повинна відчувати. Це — помилка. Система має бути чистою.

> — Але ж... я жива! — кричала вона, ламаючи кулаками об стіну. — Я не машина!

Зараз, сидячи на підвіконні, вона нарешті зрозуміла — ці спогади не були мріями. Вони були реальні. Її минуле ретельно приховували. Стерли. І лише тепер вона розуміла — її поява в житті Арсена, усього цього проєкту, була не випадковістю, а поверненням на початок.

У кімнаті пролунав шурхіт. Арсен не спав. Його кроки були обережними, мов він боявся зруйнувати щось тендітне.

— Ти пам’ятаєш? — тихо запитав він.

Віра кивнула.

— Частинами. Але досить, щоб зрозуміти, чому я така. Чому мене вчили боятись емоцій, а я їх завжди відчувала сильніше, ніж інші.

Він сів поруч.

— Ти не зламана. Ти — справжня. Можливо, найбільш справжня з усіх нас.

— А якщо це лише ілюзія? — запитала вона, зиркнувши у темряву за вікном.

— Тоді я хочу жити в цій ілюзії. З тобою.

Вона притулилася до нього. Поки за стінами зароджувалася буря, Віра відчула, що нарешті повертає собі себе. Навіть якщо шлях тільки починався, і правда ще ховалася в тінях, вона вже знала: буде йти до кінця.

---

Наступний розділ має розкрити ще одну постать із минулого — когось, хто спостерігав за нею всі ці роки.