Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing

Флешка важила в кишені куртки, наче шматок свинцю. Віра стояла перед занедбаною бібліотекою — тим самим місцем, куди Орест хотів передати інформацію Арсену. Серце билося швидше, ніж звично. Вона знову й знову згадувала той момент, коли випадково вихопила з рук Ореста флешку під час штовханини. Тоді не надала цьому значення. Тепер — розуміла: це не випадковість.

Вона увімкнула старий портативний комп’ютер, який залишив їй Арсен колись — без паролів, але з єдиним USB-входом. Підключила флешку. Екран ожив.

— Віра, не бійся, — сказала сама собі. — Це просто файли. Просто інформація. Правда... якась... часткова.

— А якщо це пастка? — прошепотіла тінь у її голові. — А якщо все, у що ти вірила, виявиться брехнею?

На екрані з’явився файл: "Згортка V_Σ_12".

— Добре. Подивімося, що ти приховуєш, Орест.

Клац.

Перед нею — відеозапис. Обличчя Ореста крупним планом. Він виглядав виснаженим, очі — мов після безсонної ночі, чи, можливо, десятків таких.

> "Якщо ти це дивишся, значить, я не встиг. І це, мабуть, найкращий сценарій. Віра, ти маєш знати правду. Про себе. Про нас. Про "Спектр"."

Вона завмерла. Голос з минулого роздирав її із середини.

> "Ти — не просто дослідниця. Ти — один з проєктів. В тебе вшита пам’ять... адаптивна. Ти бачиш світ через інтерфейс, який ми створили, щоб... керувати. Але ти вирвалася. І це сталося не випадково. Тебе обрали."

— Що?.. — прошепотіла Віра. — Проєкт?.. Керувати?.. Мною?

Зображення змінюється. Арсен. Молодший. Усміхнений. Він тримає якийсь контейнер. Орест позаду — серйозний, напружений.

> "Він не знає всього. Але вірить. І це — його сила. Твоя — вибір."

Вона зупинила відео. Сльози зібралися в очах, але вона стрималася.

У той момент у двері постукали.

— Віра? — почувся знайомий голос. Арсен.

Вона підхопилась, не закриваючи екрану.

— Ти знав?! — крикнула вона, як тільки він увійшов. — Ти знав, хто я?!

Арсен спинився. Мовчав кілька секунд. Потім тихо:

— Я підозрював. Але боявся дізнатися напевно. І боявся тобі сказати.

— Чому? — голос Віри тремтів.

— Бо я тебе полюбив не як проєкт. Не як об’єкт дослідження. А як людину. Я боявся, що правда це знищить. А тепер... можливо, вже пізно.

Вона наблизилася до нього.

— А може, це тільки початок. Якщо ти — зі мною.

Він кивнув.

— Тоді тримайся. Бо те, що ми дізналися, — тільки верхівка. Справжнє — ще попереду.

Вона взяла флешку, від’єднала її від пристрою. Поклала в кишеню.

— Готова, — сказала вона.

І ніхто з них не міг передбачити, які ще обличчя з минулого на них чекають.

---