Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

— Відчинити ворота! Швидко!

Факелоносці з Рібела — Арес, Вайлд, Помак і їхній загін — виїхали з темряви, обличчя в пилу, очі палають боєм. Стража кинулась їм назустріч. Обійми. Стислі слова подяки. Комрад не звик до допомоги, але цієї ночі… вона була життєво необхідною.

— Ви прийшли, — видихнув Грел Дорн, очільник Комрада, підходячи до Ареса.

— Вчасно, як і обіцяли, — відповів той.

— Це… це змінює все.

— Ні. Це лише дає нам шанс.

Та в той же момент, коли союзники ще сходили з коней, на іншому боці міста, із західного схилу...

Вони з’явились.

Без звуку. Без факелів.

Сорок силуетів, високих, масивних, чорних. У масках, із сокирами. Вони вийшли з лісу, як із туману, не створивши жодного зайвого звуку. Їхній крок — синхронний. Їхні ряди — ідеальні. Вони не кричали, не сигналили. Вони дивились.

— Господи… — прошепотів один із дозорців. — Це вони.

— На позиціях. Усі на позиціях. Не стріляти без наказу, — сказав Монстр, піднявшись на центральну вежу.

— Вони просто... стоять, — додала Хартлесс, вдивляючись. — Чому?

— Бо хочуть, щоб ми боялись, — тихо сказав Вайлд. — І знаєте що… у них майже виходить.

— Дивіться… — капітан Кайр вказав уперед.

Чорна постать у масці хижої кішки вийшла вперед. Стояла в короні з кісток, його плащ розвівався, мов дим. Він не зробив жодного жесту, але все військо завмерло. І цей король у масці… просто дивився на ворота Комрада.

— Це він, — прошепотіла Хартлесс, стискаючи перила. — Він не командує. Він вирішує. Він — мов ікло в серці ночі.

— Гадаєш, він чекає? — запитав Грел.

— Ні, — відповів Монстр. — Він оцінює.

— Оцінює що?

— Нас.

Мовчання зовні.

Мовчання всередині.

Дві сили. Одне місто. І ніч, натягнута, мов тятивa.

Коли сорок масок з’явилися на галявині перед Комрадом, на мурах міста вперше за дні напруги… пролунав сміх.

— Оце й усе? — хмикнув один із молодих вояків, тримаючи лук. — Ми чекали чорта, а прийшли лихварі?

— Сорок на тисячу. Серйозно? — сказав інший, ляснувши сусіда по плечу. — Ми Рібелів гучніше зустріли.

— Нас майже чотириста бійців, — відрубав ветеран. — Цих розмажем за пів години.

Сміх прокотився муром, як нервове полегшення. Навіть Грел Дорн прищурився, ніби сам собі нагадав: ми — Комрад, а не хутір. Люди знову відчули тверду землю під ногами, впевненість.

Але на передньому краї, де стояв король у масці кішки, не здригнулась жодна м’яза.

І тоді… він сів на коня.

Повільно, без слів. Від’їхав від переднього краю — і піднявся на пагорб за їхніми лініями. Там зупинився. Один. Мов прапор без вітру.

А ті, що залишились унизу, стояли. Чорні силуети, мов ляльки з металу й кісток. Обличчя без облич. Жодного руху. Жодного подиху.

І раптом…

Король підняв сокиру.

Над головою, в небо. Мовчки. Без слів, без сигналу.

І в той же момент...

Ліс ожив.

З-під дерев, звідусіль — почали виходити нові постаті. Спочатку — десятки. Потім — сотні. З лісу, мов чорне коріння, виповзали воїни в масках, такі ж високі, вдягнені в темряву, зі зброєю, якої ніхто в Комраді ще не бачив. Вийшли справа, зліва, спереду, з-за пагорба… звідусіль.

Вони йшли тихо. Без криків, без барабанів. Лише гул кроків, ритмічний, важкий, мов удари по надгробку.

Двісті. Може, більше.

— Що це... — прошепотів один із вояків на стіні. Його лук опустився.

— Це не армія… — сказав Вайлд. — Це вирок.

На пагорбі король у масці не зрушив з місця. Він не йшов разом зі своїми. Він спостерігав. Згори. Як режисер свого спектаклю. Його сокира була все ще піднята. А чорна мантія майоріла на вітрі.

У Комраді запанував жах.

Тиша, в яку ще хвилину тому пробрався сміх, тепер стиснула груди кожному воякові.

— Нас обдурили… — прошепотіла Хартлесс. — Це не сорок. Це була лише… вітрина.

Монстр стояв на мурі, стискаючи руків’я своєї сокири.

— Почалося, — сказав він.

Світання того дня прийшло безбарвним.

Небо було сталевим, мов лезо, і в тому світлі все виглядало плоским і мертвим: і земля, і мури Комраду, і сотні облич, витягнутих в напрузі. Вітру не було. Навіть птахи зникли — ніби небо затаїло подих.

Внизу, під стінами, варвари почали рухатися.

Повільно, впевнено. Стіни Комраду тремтіли не від ударів — від кроків. Спершу один, потім п’ятеро, а далі — цілий фронт. Сокири, списи, тарани, гаки — кожен ішов зі своєю зброєю, кожен знав, що робить. Вони не поспішали. У цьому не було люті — була впевненість у неминучості.

На пагорбі, над усім цим, сидів Король у масці хижої кішки. Він не говорив. Він не командував. Він просто дивився. Однією рукою спирався на шию свого чорного коня, ліктем — як на підставку, а в другій тримав сокиру. Його постава була лінива, майже зневажлива. Як у мисливця, що спостерігає, як лис заходить у пастку.

На стінах Комраду — напруга.

— Дальня лінія — цільтеся по передніх! — кричав капітан Каїр.

— Чекаємо на команду! — відгукувались лучники.

— Чекаємо! — повторив Грель Дорн з верхньої башти. — Ще не зараз!

— Вони вже близько! — вигукнула Хартлесс. — Ще три кроки — і…

— ЗАРАЗ!

Загриміли тятиви.

Сотні стріл вилетіли, мов чорні птахи, й обрушилися на першу хвилю ворога. Дехто впав. Дехто — не дійшов. Дехто — з пронизаними масками, грудьми, плечами. Воїни хитнулись, але ніхто не закричав. Ніхто не відступив.

— Заряджай! Ще стріли! — кричав Кацифер біля однієї з арбалетних машин. — По центру! ВОГОНЬ!

Гігантські гарпуни зі свистом полетіли зі стін. Один пронизав одразу двох ворогів, прибивши до землі. Інший розірвав ланцюг із тараном. Кров — густа, як смола — заляпала траву.

Але варвари не зупинялись.

Вони йшли. По тілах, по багнюці, по калюжах. Хтось із них дістав гаки — і кинув їх на стіни. Інші почали штовхати важкий щитовий таран, укритий з чотирьох боків щитами з металу.

— ТАРАН ДО ВОРІТ! — закричав дозорець.