Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу, щоб ви вижили.

Пауза.

Один з радників прошепотів щось Ґрелу. Той кивнув.

— Сьогодні ти відпочинеш. З тобою буде охорона. А завтра… ми перевіримо твої слова. Якщо це правда — ти врятувала нас. Якщо ні…

Він не договорив.

Хартлесс подивилась йому в очі.

— Я три дні не сплю й не їм, щоб обманювати? Ні. Я — тінь Рібела. І я кажу: вони вже йдуть.

Наступного ранку сонце над Комрадом не зійшло. Сірі хмари звисали, як важка тканина. Вітер стогнав по стінах, віщуючи зміни. Та в місті панувала тривога.

Хартлесс сиділа під вартою біля ради. Не спала — дивилася у вікно, як місто готується.

Рада зробила те, що вміла найкраще: не повірила — але перевірила.

На світанку послали розвідку — шість вершників, на чолі з капітаном Кайром. Вони вирушили до тієї самої долини.

А місто почало готуватись.

Комрад був старішим укріпленням. Двійні стіни. Внутрішній бастіон — мов цитадель. За пів століття жоден штурм не взяв його. Населення — понад тисячу. Із них 400 — досвідчені воїни.

І в центрі всього стояв він.

Монстр

Його ім’я давно забули. І не потрібно. Він став більшим за ім’я. Величезний, лисий, мов з каменю. Голос — як грім. Погляд — мов меч.

Йому переказали слова Хартлесс. Він мовчав. Потім сказав лише:

— Стіни тримають не камені. А ті, хто помирає на них.

Місто прокинулось. Почали тягти смолу, луки, балісти. Ковалі працювали безперервно. Запалювали гармати, перевіряли бійниці. Усе готувалось.

А через день повернулась розвідка.

З шести — четверо.

Усі — в крові, втомлені. Один без свідомості. Але підтвердили кожне слово Хартлесс.

— Ми бачили їх, — сказав Кайр. — Полонені. Костри. Маски. Їхній король — чорний. Корона з кісток. Вони не йдуть у похід. Вони йдуть на збір.

Ґрел глянув на Монстра:

— Скільки часу?

— Три дні максимум. Менше, якщо поспішать. Треба бути готовими за добу. Вони не прийдуть із прапорами. Вони прийдуть — як буря.

— Нехай Хартлесс залишається. Вона стежитиме з вежі. А ти, Монстр… готуй армію.

— Вже готую, — спокійно відповів той.

Увечері Хартлесс стояла на мурі, дивлячись у сіре небо. Їй не вірили — але почули. А тепер залишалось чекати. Як і всім.

Під нею місто дихало мовчазною машиною війни. А десь у темряві…

…йшли ті, що не знають жалю.

Коли Бурсін принесла звістку про наближення загрози, а Хартлесс вирушила на самоті до Комрада, Клер Томарі знала: сидіти й чекати — означає приректи сусідів. А якщо впаде Комрад — наступними будемо ми.

Комрад був міцним — це знали всі. Але навіть найвищий бастіон може впасти, якщо в нього вдарить сила, до якої ти не готовий. А ті, хто йшли під прапором залізних масок, були чимось більшим за армію.

На третій день після від’їзду Хартлесс, ще до повернення розвідки з Комрада, Клер скликала раду. У наметі, завішаному картами й списками, зібралися всі, хто мав голос.

— Ми не можемо чекати, — сказала вона. — Якщо Комрад впав — наша черга. Якщо тримається — наш обов’язок допомогти.

— Івар, ти маєш залишитися. Без тебе тут усе розвалиться, — продовжила вона. — Але мені потрібні тридцять найкращих. Не просто воїни. Щит.

Івар, похмуро кивнувши, мовчки потягнувся до списку.

— Я знаю, кого вибрати. Тільки найкращих. Тільки тих, хто не зламається, навіть якщо небо впаде.

Вже до вечора загін був зібраний біля східної брами.

Тридцять воїнів Рібела. Закуті в темну броню, з луками, списами, важкими мечами. Серед них — троє ветеранів зимових походів, двоє мисливців, що могли вистежити лисицю на камені, четверо арбалетників, здатних влучити в шолом із півсотні кроків. І один цілитель — молодий, але рішучий.

Очолював загін Арес, командир оборони. За ним ішов Вайлд, вербувальник, а в минулому — блискучий мечник. Також вирушив Помак, знавець лісових стежок і місцевості. Його знання обхідних шляхів було ключем до швидкості.

Перед відправленням Клер підійшла до кожного, дивлячись в очі.

— Ви йдете не тільки захищати Комрад, — казала вона. — Ви йдете за всіх нас. За Рібел. За північ. За тих, кого маски вже не відпустять. Зробіть усе, щоб Комрад вистояв. Бо якщо вони впадуть — нам залишиться лише спалити будинки… і чекати кінця.

— Ми повернемося, — пообіцяв Арес, застібаючи ремені на грудях.

— Або загинемо як воїни, — додав Вайлд.

— Ні, — Клер глянула їм услід, коли ворота відчинились. — Ви повернетеся як герої. Або не повернетесь зовсім.

Тридцять вершників вирушили в ранковий туман.

Йшли лісовими дорогами, козячими стежками, повз заснулі села й зачинені хутори. Вони були блискавкою, випущеною в саме серце бурі. Їхня мета — встигнути до удару. Встигнути, щоб Комрад не впав на самоті.

Ніч над Комрадом була глухою і густою, мов чорне полотно, натягнуте над вежами. Лише поодинокі зорі пробивалися крізь хмари, ніби не наважувались поглянути на те, що відбувалося внизу.

Місто не спало.

Воїни стояли на мурах. Луки натягнуті. Арбалети заряджені. Стража змінювалась щодві години. Кожен скрип дерева, кожен порив вітру здавався сигналом. Усі знали — вони близько.

І раптом...

Факели.

Точка за точкою вони з’являлись у лісі, як палаючі очі, що рухались між стовбурів. Повільно, крок за кроком. Десятки. У бойовому порядку.

— Бачу рух, південно-східний схил! — вигукнув один із дозорців.

— Усі на мури! — пролунав голос Монстра. — Зброю в руки. Очікувати наказу!

Факели вийшли з лісу й рушили дорогою. Серця завмерли. Вітер доніс глухий тупіт копит.

— Що це? — прошепотіла Хартлесс, стоячи на північній вежі.

— Не знаю... але вони йдуть строєм. Не як чудовиська.

Коли перші силуети наблизились до межі видимості, стрільці вже були готові.

— Зачекай... — сказав капітан Кайр. — Прапори...

На древках над головами засіяли знаки Рібела. Вовча голова на тлі світанкового кола.

— Свої! Це підмога!