Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

Бурсін мчала крізь ліс, її накидка розвіювалась, мов тінь. Кінь захекався, піна на морді, копита лунко били землю. Але вона не зупинялась.

Коли позаду залишився останній дим вогнищ, серце билося з однією думкою:

«Вони не просто йдуть. Вони вже почали. І вони — не одні».

До вечора вона дісталась до Рібела.

Брама була зачинена. Але вартові, побачивши її, одразу опустили драбину.

— Це Бурсін! — пролунав крик. — Відчинити!

Ворота розчинились. Її зустрічали Клер, Кацифер, Івар і Калхаан.

Вона зістрибнула і, не чекаючи запитань, прошепотіла:

— Вони йдуть.

— Хто? Скільки? — Клер ступила вперед.

— Два загони, — хрипко сказала вона. — Я бачила… загін. Людей, як худобу. Їх охороняють масковані, велетні. Шестеро біля вогнищ, а потім ще шістдесят — із возами, з полоненими. І мертвими.

Усі завмерли.

— Хто веде їх? — запитав Калхаан.

— Вершник. Маска — хижа кішка. Чорна. Корона з кісток. Він не говорить. Лише дивиться. Половина — пішла на північ. З возами. Інша — сорок маскованих із ним — на захід. У Комрад.

— Вони не просто захоплюють, — прошепотіла Клер. — Вони планують шлях.

— Наче в них є карта, — додав Івар. — І ми — тільки одна з точок.

— Вони розділяються, — підсумував Помак. — Один загін шукає нову здобич. Інший — йде за планом. Це не напад. Це збирання.

Калхаан стиснув кулак.

— Де Хартлесс?

— Залишилась. Але… — Бурсін зціпила зуби. — Один із вершників… дивився прямо в її бік. Довго. Потім зник. Може, помітив.

Мовчання.

— Думаєш, вона вціліла? — спитав Івар.

— Не знаю. Але якщо так — вона мчить у Комрад. Вона зрозуміла. І вони ще не знають, що смерть уже біля порогу.

Клер заплющила очі. Потім — рішуче:

— Ми маємо попередити Комрад. Якщо є хоч шанс на союз — він зараз.

— І що скажемо? — озвався хтось. — Що бачили маскованих, які збирають людей у загони? Що везуть мертвих у возах?

Калхаан глянув на Клер:

— Ми скажемо правду. Навіть якщо вона звучить, як божевілля. Бо найнебезпечніша брехня — та, в яку повірили запізно.

Ліс миготів, немов кадри сну: сосни, мох, валуни, сіре небо крізь вершини дерев. Хартлесс мчала вперед, немов жила в тілі землі. Кінь під нею — витривалий, мокрий від поту, з піною на губах, але не сповільнював біг. Він ніби розумів, що ця гонитва — за чиєсь життя.

Її обличчя було зосередженим, губи стиснуті, погляд — спрямований уперед. Але всередині… буря.

> “Вони пасуть людей. Як худобу. А король у масці… він не кричав. Не говорив. Він просто дивився. Він знав.”

> “Якщо вони діють так — значить, робили це не раз.”

> “Загін. Вози. Трупи. Це не війна. Це — виробництво.”

> “Комрад не знає. Вони не чекають удару. Вони живуть своїм днем. Гуляють базаром. Сміються. А попереду… темрява. Темрява в масці.”

Хартлесс витерла лоба тильною стороною долоні, але пальці тремтіли.

> “А якщо мені не повірять?.. Якщо подумають, що я істеричка? Шпигунка? Божевільна?”

Серце билося в горлі. Але в грудях палало щось більше за страх — лють. Не на ворога, а на бездіяльність. На те, що хтось міг дозволити цьому статись.

> “Якщо не повірять — я все одно скажу. Якщо виженуть — кричатиму. Якщо кинуть у яму — говоритиму зсередини. Але вони мають знати.”

Каміння під копитами сипалось, дерева пролітали повз, як привиди. Хартлесс була вже близько.

На горизонті з’явився Комрад.

Не такий, як Рібел. Кам’яні стіни, грубі башти, низькі будинки з валунів. Похмурий, важкий, але міцний. Місто, що виросло з каменю, як ікло з пащі. І тепер їй належало увійти в це ікло… і сказати: “Вас хочуть зжерти.”

> “Ти впораєшся,” — прошепотіла вона собі. — “Ти не просто розвідниця. Ти — очі племені. Голос. Їхній останній шанс.”

Вона вдарила коня п’ятами: — Швидше… швидше, поки їхній король не постукав першим.

Залізні ворота Комрада височіли над дорогою, як паща давнього чудовиська. Товсті, з шипами по верхньому краю — не просто захист, а попередження: “Чужих тут не чекають.”

Хартлесс підскакала до них на останньому диханні — коня і свого. Пил покривав обличчя, плащ прилип до тіла, очі горіли. Вона підняла кулак і тричі вдарила у ворота — глухий звук рознісся схилами.

— Відчиніть! Негайно! Я з Рібела! Мені до ради! — закричала вона. Голос був хрипкий, зірваний, але в ньому була така сила, що на стіні з’явились тіні.

— Ім’я? — долинуло згори.

— Хартлесс. Розвідка Рібела. Йдеться про життя — ваше, моє, всіх! Впустіть!

Пауза. Дозорці переглянулись. Один зник. За хвилину ворота заскрипіли — відчинились. Ряд списів виступив уперед. Воїни в грубій шкірі дивилися похмуро, але без загрози. Один вийшов уперед:

— Ти у нас гостя, Хартлесс. Але спочатку — зброя. Потім — рада.

— Нехай так, — видихнула вона й кинула пояс з ножами й лук під ноги.

— Проведіть.

За пів години вона стояла в залі ради.

Сіра кам’яна зала, в повітрі — гар і вогкість. За столом — семеро. На чолі — предводитель Комрада, високий, із сивиною в косі й шрамом від підборіддя до шиї. Його звали Ґрел Дорн. Небезпечний… але не дурний.

— Говори, — сказав він, дивлячись прямо.

Хартлесс стояла рівно, як воїн, а не гість.

— До вас іде король у масці. Він збирає людей, як худобу. Я бачила на власні очі: загін. Полонені. Вози з трупами. Вони не військо. Вони — жниварі. Ви їх не чекаєте. Але вони вже поруч.

Рада мовчала. Ґрел не відводив погляду.

— Ми думали, ви перебільшуєте, коли прийшли біженці з півночі, — повільно сказав він. — Казали: села вирізані. Що йдуть “тіні з сокирами”. Що на їхніх обличчях — залізо, а в очах — нічого. А тепер ти кажеш те саме.

— Бо це — правда, — твердо сказала Хартлесс. — У вас лишилось два дні. Може, менше. Йде сорок воїнів. Попереду — король. Маска хижака, чорна. Коронована кістками. Він не говорить. Він — вирішує. А коли вирішить — буде пізно.

Ґрел підвівся.

— І ти хочеш, щоб ми повірили тобі… бо ти одна?