Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

Сутінки вже впали на землю, коли Хартлесс і Бурсін залягли в густому ялівнику, лежачи на животах на вологому моху. Гілки ховали їхні силуети, а під ними була лише мокра хвоя і подих лісу. Але сьогодні навіть ліс не дихав.

— Там, — прошепотіла Хартлесс, ледь кивнувши. — Бачиш?

Унизу, в низині, палали вогнища.

Багато вогнищ — низьких, жирних, які давали не так світло, як дим. Біля них, мов живі статуї, стояло п’ятеро чи шестеро постатей. Вони були велетенськими, з широкими плечима, закутими в темний, грубий метал. На обличчях — вже знайомі залізні маски, але тепер, зблизька, вони здавались ще більш чужими: без рис, без отворів, без ознак життя.

Вони стояли колом, мов вартові, навколо великого загону з гострих колод, що стирчали вгору. Усередині — люди.

— Скільки їх?.. — прошепотіла Бурсін, прищурившись.

— Не менше сорока. Може, більше. Їх не тримають у клітках. Але вони бояться. Сидять, як... здобич, — відповіла Хартлесс, вдивляючись.

Там були жінки з немовлятами, юнаки, старі. Усі змучені, в брудному одязі. Хтось плакав, хтось просто дивився в землю. Вартові не розмовляли. Вони стояли, ніби чекали.

— Це не табір, — прошепотіла Бурсін. — Це загін.

І раптом ліс здригнувся.

Далеко, на стежці, пролунав глухий звук копит. Спочатку один. Потім другий. Потім десятки.

З глибини лісу, наче з самого серця темряви, почав виходити загін.

Їх було близько шістдесяти.

Попереду — вершник, самотній. На чорному коні, в обладунках, наче вирізаних із кам’яного пилу. Його маска була особливою — не безлика, як у решти, а у формі хижої кішки. Чорна, як ніч. Очі — вузькі щілини. На голові — корона з кісток, прошита по центру черепом, схожим на людський.

За ним — ряди маскованих. Дехто вів вози, навантажені трупами — купи мертвих тіл, скинуті, як м’ясо. Між возами йшли зв’язані живі, прив’язані один до одного. У когось мішки на головах, хтось ішов босоніж, спотикаючись.

Хартлесс зціпила зуби.

— Вони… збирають людей. Як худобу.

— Це не армія, — прошепотіла Бурсін. — Це — жниварі.

Загін повільно спускався до долини, до загону з полоненими. Ті, що стояли біля вогню, відійшли, відкриваючи прохід. Прибуття ватажка — це був ритуал. Він не говорив. Він дивився.

Хартлесс пригорнулась до землі.

— Ми мусимо повернутись. Зараз. Поки нас не помітили. Треба попередити Рібел.

— Я згодна. — Бурсін вже відступала, озираючись.

Але Хартлесс ще дивилась вниз. І раптом — впізнала одне з облич. Виснажене, з порізом на плечі. Один із біженців, що прибув до Рібела два дні тому.

— Ні… — прошепотіла. — Один із них був у нас.

— Що?! — Бурсин різко зупинилась.

— Вони серед нас.

Ліс завмер, мов хижак перед стрибком.

Бурсін вже хотіла їхати. Її мета була одна: попередити Рібел. А Хартлесс залишилась — сховалась під корінням поваленого дерева. Серце гупало, як барабан. Але вона знала — якщо підуть обидві, ніхто не дізнається, куди саме рухається зло.

З вершини схилу було видно все. Тиша опустилась, мов сама ніч затаїла подих.

Табір внизу почав розходитись.

Один за одним масковані гасили вогнища. Дим повис у повітрі. Їхні дії — точні, без зайвих рухів. Жодної метушні. Тільки ритуал. Король у масці хижої кішки дивився, не кажучи й слова.

І тоді почалося розділення.

Половина загону, разом із частиною бранців, рушила на північ. Повільно, з возами, із зв’язаними. Їхній шлях — долина за перевалом. Можливо, старе сховище. Або один із тих чорних міст, про які в Рібелі говорили пошепки.

Інші залишились.

Король і ще близько сорока осіб попрямували на захід. Хартлесс завмерла. Вони йдуть у Комрад. Наступне плем’я. Наступний загін.

— Ні… — видихнула вона. — Вони знають маршрут. У них є план.

І тут сталося щось страшне.

Один із вершників, що стояв осторонь, не рушив. Він залишився.

Хартлесс застигла.

Його обладунок був темнішим, ніж у решти. Він повернувся — і подивився прямо в її бік.

Сквозь гілки, крізь тінь. Прямо на неї.

Секунди тяглися вічність. Вона не могла поворухнутись. Лише дихала уривками.

Вершник стояв так майже хвилину. Потім різко розвернувся і зник у лісі.

Хартлесс впала на коліна, тремтячи. Вона бачила смерть. Але це — було щось інше. Нелюдське.

Вона довго не могла дихати.

А тоді підвелася. Усередині щось прокинулось — вище за страх.

— Якщо вони доберуться до Комрада першими… — пробурмотіла. — Вони зроблять ще один загін.

Вона побігла до коня. Вскочила в сідло, вдарила п’ятами.

— Комрад мусить знати.

І поскакала — крізь вітер, крізь ніч, назустріч долі.