Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

Тиша. Лише потріскування вогню.

— Нам не вистачить часу на повну підготовку, — кинув Кацифер. — Ми не знаємо їхньої кількості. Не знаємо, як вони рухаються. Навіть не знаємо, чи діють вони як люди.

— Саме тому я пропоную, — твердо сказала Клер, — відправити розвідку.

Вона подивилася на дівчину при вході — Хартлесс. Струнка, майже непомітна в тіні, вона мовчки кивнула.

— Хартлесс вирушає першою. Її завдання — вистежити ворога, дізнатися маршрут, кількість, можливі стоянки. Ми повинні знати, де і коли вони вдарять.

— Я поїду з нею, — озвалась Бурсін, вершниця, одна з кращих. Її обличчя ховалось під каптуром, але голос звучав впевнено. — Вона — тінь. А я — швидкість. Якщо щось піде не так, я повернуся першою.

— Ви впевнені? — запитав Калхаан. — Це дорога в невідомість. Повернення може не бути.

— Ми не діти, — відповіла Хартлесс. — Ми знаємо, куди йдемо.

— Добре. — Клер підвелася. — Ви вирушаєте до полудня. Лише найнеобхідніше. Без важких обладунків. Без стягів. Будьте тінню.

Вона підійшла до Івара.

— А ти, Івар… починай готувати табір. Вибери людей. Признач відповідальних за оборону, харчі, укриття для жінок і дітей.

— Зроблю, — коротко відповів він.

— Івар… — Клер знизила голос, — якщо вони такі, як ти відчував… попереду найстрашніше. І я не впевнена, що стіни це втримають.

Він подивився на неї.

— Тоді битимемось за межами стін. До кінця.

До обіду Хартлесс і Бурсін вже зникли в лісі.

А в таборі Рібел почалась підготовка до війни.

П’ять днів.

І жодної зайвої хвилини.

Час втратив ритм. День і ніч злилися в одне — вижити.

Два дні табір Рібел гудів, як вулик. Майже дві сотні людей — чоловіки, жінки, навіть підлітки — працювали без зупинки. Плем’я, народжене у дикій землі, знало, як будувати, виживати й тримати оборону.

Центром всього став Івар. Його голос лунав від ранку до ночі, роздаючи накази, переходячи від ділянки до ділянки. Поруч — Хвітсерк. Його завдання — підтримувати ритм, передавати команди, тримати дух.

— Глибше! — кричав Івар, стоячи на краю рову. — Рів має бути вищим за трьох чоловіків! Якщо ворог піде на штурм — потоне в землі ще до стіни!

Унизу воїни копали, по пояс у багнюці. Глину витягали відрами, передавали догори, де насипали додатковий вал біля укріплень.

У тіні лісу будували пастки: глибокі ями з гострими кілками, замасковані гілками і листям. Їх ставили шаховим порядком по флангах — у ймовірних місцях обходу.

— Перевіряй кожен крок! — нагадував Хвітсерк. — Один невірний — і сам станеш здобиччю!

На східній стіні, над входом, стояли чотири арбалетні машини. Гарпуномети, зібрані за кресленнями старого сувою, який зберіг Помак. Стріли — розміром з спис, наконечники кували найкращі ковалі племені.

— Наводити по мітках! — командував арбалетник. — Один постріл — одна смерть!

До стін кріпили додаткові щити на ланцюгах — їх можна було скидати вниз у разі прориву. Під стінами ставили котли зі смолою — її розігрівали й виливали на голови штурмуючих.

Клер разом з Помаком оглядала все з боку — де зміцнити, де ще не вистачає щитів, де найслабше місце.

А Івар і Хвітсерк стояли на башті наприкінці дня, дивлячись на табір.

— Дивись, — мовив Хвітсерк, — ми будуємо гніздо з зубів.

— Надіюсь, його вистачить, — відповів Івар. — Бо якщо ні… ми битимемось на цих самих кілках.

— Хоч запам’ятають.

Івар кивнув.

— Хоч по кістках.