Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

Ніч над Рібелом була тривожною. Після страшної знахідки, після слів Калхаана в повітрі висіла напруга. Здавалося, саме небо стиснулося в очікуванні. Навіть багаття палало тьмяніше — ніби знало, що хтось дивиться з темряви.

Після опівночі.

На східній стіні варта помітила рух. Спершу — силуети. Тіні, що обережно наближалися до табору. Один дозорець підняв лук, другий — підніс факел ближче до краю.

— Хто йде?! — вигукнув один з них.

З темряви вийшов чоловік з піднятими руками. У нього було худе обличчя, темні змучені очі й голос, хрипкий від утоми:

— Ми… біженці. Ми з племені Калірн. Наші землі… згоріли. Ми вже п’ятий день у дорозі. Просимо… впустіть нас. З нами жінки. Діти.

Інші почали наближатись: близько 25 осіб, серед них — семеро чоловіків, решта — жінки й діти. Їхні обличчя були запорошені, одяг — подертий, деякі несли малюків на руках, старий чоловік тягнув волокушу з пожитками.

— Калірн?.. — перезирнулись дозорці. — Чули про них. На південь, за пагорбами. Але давно не бачили…

— Ми не становимо загрози, — продовжив чоловік. — Ми просимо лише нічліг… і шмат хліба. Ми більше не витримаємо й кроку.

Після паузи начальник варти прийняв рішення:

— Впустити.

Коли ворота розчинилися, Рібел завирував. Багаття на площі спалахнуло яскравіше, коли люди побачили новоприбулих. Їх зустріли без зброї. Дітей посадили до вогнища, жінкам принесли воду, хліб, покривала.

Першою з’явилася Клер. За нею — Калхаан, Івар, Дрім і Хвітсерк. Усі — напружені, але без ворожнечі.

— Хто ви? — запитала Клер у старшого.

— Моє ім’я — Ревар. Колись я був старостою в одному з сіл Калірну. Нас спалили. Без попередження. Без стягів. Без слів. Вони прийшли вночі… в залізних масках… із сокирами. Ми не змогли захиститися.

Калхаан стиснув щелепи.

— Такі самі, як той, що вбив Слема..

Ревар кивнув, глянувши прямо, на тіло чужинця біля палатки:

— Так. Але їх було не один… і не два. Ми бачили десятки. Без облич. Без голосів. Лише сокири й вогонь.

Площа завмерла в тиші.

— Ми втекли. Як тільки зрозуміли, що не переможемо. Втекли, щоб… попередити інших. Вас.

Клер зітхнула:

— Розмістіть їх. Нагодуйте. Встановіть охорону на ніч. Вранці вирішимо, що далі.

Івар підійшов до дітей, простягнув хлопчику шматок запеченого хліба. Той узяв мовчки, з очима, в яких уже не було дитинства.

— Вони бачили те, чого не мали бачити, — тихо сказав Івар Дрім.

— І тепер… вони серед нас, — прошепотіла вона.

А Калхаан, стоячи в тіні, знову глянув на чужу сокиру, що досі лежала в полотні біля стіни. Він знав: це було не просто втеча.

Це було попередження.

І, можливо… перша хвиля.

Ніч знову огорнула Рібел. Десь за стінами кричав нічний птах, перекликалися вартові, а вітер смикав завіси на вікнах. Табір уже спав — змучений після важкого дня, але Івар знову не міг заснути.

Він лежав на боці, втупившись у стелю, очі сухі від безсоння. Поруч — Дрім, згорнута клубочком під теплим хутром, її дихання стало рівним, але до сну було ще далеко.

— Не спиш? — тихо прошепотіла вона, повертаючись до нього.

— Ні, — глухо відповів він. — І, гадаю, не зможу.

— Що цього разу?

Він мовчав кілька секунд. Потім прошепотів:

— Згадав одну байку, яку батько розповідав мені, коли я був зовсім малим. Тоді мені було байдуже — я був хлопчиськом і вірив у чудовиськ тільки до світанку. Але зараз…

— …що за байка?

Івар перевів погляд у темряву, де ледь жеврів вогонь.

— Він казав, що високо в горах, серед скель і печер, живе плем’я людожерів. Давні, забуті, відречені від світла. Вони не живуть, як ми. Не сіють зерна, не тримають худобу. Їхня їжа — ми. Люди.

Дрім завмерла.

— І раз на сто років, — продовжив він, — коли місяць стає кривавим, а небо палає, вони виходять із печер. Спускаються в долини, як тіні. Вони полюють. Забирають чоловіків, жінок, дітей. Не всіх. Лише стільки, скільки потрібно, щоб прожити ще одне століття.

Дрім ковтнула.

— А решта…?

— Решту беруть живими. Ведуть у свої печери. Високо, куди ніхто не дійде. І тримають, як овець. Годують. Доглядають. Розмножують. Кажуть, у них кам’яні загони, повні людей, які чекають, коли за ними прийдуть. Їм брешуть, що назовні — війна, чума, кінець світу. І ніхто не тікає.

Дрім різко сіла, притислась до нього.

— Досить. Івар, досить. Мені страшно.

Він глянув на неї, винувато.

— Це лише казка, — спробував усміхнутися. — Батько любив лякати. Але… не знаю. Зараз усе здається занадто схожим.

— Ти починаєш бачити казки в реальності.

— Може, тому що реальність стала гіршою за казки.

Вона не відповіла. Лише знову лягла поруч, притиснувшись носом до його плеча.

— Ти не один, — прошепотіла. — І якщо вони прийдуть… ми не віддамо себе, як вівці.

— Я знаю.

Через кілька хвилин Дрім заснула.

А Івар — ні.

У голові все ще лунав голос батька, що шепотів уночі:

«Вони живуть у камені, синку. І якщо колись ліс замовкне — значить, вони вийшли».

Ранок, ще до світанку, небо над Рібелом було сірим і важким, ніби саме відчувало наближення бурі. Над табором повисла тиша — не тиша сну, а напружене очікування. Люди відчували: сьогодні почнеться щось важливе.

Біля головного вогнища, у центральному шатрі, зібралися старійшини, командири і ті, хто знав війну. Клер сиділа на чолі довгого столу, поруч — Калхаан, Івар, Хвітсерк, Арес, Помак, Кацифер та ще кілька очільників. За стінами — охорона і гінці, готові передавати накази.

Клер почала першою:

— Ми більше не можемо ігнорувати очевидне. Смерть Слема, тіло у броні, чужа сокира… А тепер — розповідь біженців з Калірна. Це ланки одного ланцюга.

— Ланцюга, якого ми ще не бачимо повністю, — похмуро сказав Калхаан. — Але ми знаємо одне: ворог уже в дорозі.

— Як далеко вони? — запитав Арес.

— Ревар, старійшина біженців, сказав, що вони йшли три дні без зупинки, — відповіла Клер. — Але він бачив лише частину сил. Отже, маємо максимум п’ять днів, перш ніж вони будуть у нас. А може — й менше.