Ivaarr - Ті, хто йдуть, Ivaarr

— Олію! Смолу! Швидше!

Зверху у казани кидали факели, і кипляча смола з шипінням обрушувалась на голови тих, хто намагався дістатися воріт. Чулося тріскотіння плоті — але жодного крику.

— Вони не кричать… — прошепотіла одна з жінок-лучниць.

— Бо вони не люди, — відповів ветеран поруч.

…У цей час біля самих воріт перші з варварів уже підкотили важкий таран.

Він був зроблений із чорного дерева, з кованим залізним наконечником у формі бичачої голови. І він ударив.

БУМ

Ворота здригнулись.

— ТРИМАЙТЕ ВОРОТА! — гаркнув Монстр, схопивши трьох чоловіків, щоб допомогли підперти внутрішню балку.

БУМ

Другий удар. Каміння навколо тремтіло.

Третя хвиля вже почала дертись по стінах — кігті, гаки, драбини. Один з варварів видерся, і щойно його маска з'явилася над зубцями, Хартлесс влучила йому стрілою в око, прямо під метал. Той не скрикнув. Просто впав.

— Вони відчувають біль? — спитав молодий лучник поруч.

— Думаю, біль їх не зупиняє.

А тим часом нагорі…

Король у масці не рухався.

Він усе так само сидів на пагорбі, ліктем спираючись на коня, ліниво, спокійно, ніби все це — вистава, і він знає її фінал. Він дивився, як його армія проривається, як гарпуни рвуть плоть, як летять стріли, як горить смола…І жодного разу не здригнувся.

Бій продовжувався.

І жодна зі сторін не думала відступати.

Вайлд стояв у внутрішньому дворі з копійниками:

— Клин зліва. Щитами закрити лівий фланг. Якщо прорвуться — друга лінія зустрічає!

Арес біля північної стіни керував скиданням штурмових гаків:

— Зіштовхни драбину! Швидше! Один пройшов — за ним ще двоє! Я сказав: ЗНИЩ!

Перший крик пролунав, коли арбалетна балліста прошила одного з масочників наскрізь.

Гучний металевий дзвін удару, тіло впало — але вояки в масках не зупинялись. Вони йшли, наче не помічали падіння поруч.

— Вони взагалі відчувають щось?! — закричав один із молодих бійців.

— Подумаєш про це пізніше! — гаркнув Арес, встромляючи меча у ворога, що дерся через край стіни.

Монстр утримував внутрішні ворота. Його гігантська фігура стояла над підпоркою. Він тримав балку сам, коли ззовні пролунав черговий удар тарана.

БУМ.

— Хтось, з усіх богів, ВИЛИЙТЕ ЇМ ГАРЯЧОГО НА ГОЛОВИ! — заревів він. — Я тут не вічно!

З верхніх казанів ринула гаряча смола. Вороги палали, падали — але жодного крику.

Хартлесс стріляла без зупину. Її стріли били точно в очі, у щілини масок, у стики броні. Один. Другий. Третій. Вона не рахувала. Лише цілилась — і стріляла.

Помак керував обороною на південній стіні:

— Балліста в центр! Лучники — за моєю командою! Готуйтесь скидати драбини! Не підпускайте їх ближче ніж на п’ять кроків!

Калхаан стежив з верхньої башти. В руках — другий знайдений топір, такий же, як у Короля в масці. Він вивчав рухи ворогів:

— Це не штурм. Це перевірка. Вони шукають слабке місце, — буркнув він офіцерові.

— Ви думаєте, вони відступлять?

— Ні. Вони тиснутимуть. Поки не відчують кров. А тоді... підуть хвилею.

Арес на північній стіні перерубав ще одну драбину, відштовхнув ногою варвара, що вже перелазив:

— Тримаємо! Поки тримаємося!

Вайлд зустрів першу хвилю у центральному проході. Його спис пробив живіт одному ворогу, він вирвав його і відразу ж вдарив другого у горло. Його очі палали рішучістю:

— Не бійтеся! Вони не безсмертні! Бачите — падають! Значить, їх МОЖНА вбити!

На пагорбі вдалині — Король у масці хижої кішки усе ще сидів на чорному коні. Його поза була лінивою. Ліва рука спиралась на гриву, права — тримала топір. Він спостерігав. Не командував. Просто дивився, як його армія рве місто на шматки.

Він не рухався.

Він чекав.

До середини дня бій перетворився на м’ясорубку.

Гори тіл накопичувались біля стін, земля була насичена кров’ю. Смола та стріли добігали кінця. Варвари почали використовувати важкі тарани та довгі щитові колони, прикриваючи просування з флангів. Одна зі стін обвалилась разом із драбиною — двоє захисників розбилися на смерть.

— Втрати ростуть! — вигукнув Помак. — Ми не стримаємо їх ще годину!

— Стримаємо, поки дихаємо! — відповів Арес, обличчя його було вкрите кров’ю, але він усе ще бився, мов звір.

Хартлесс випустила лук — не від втоми, а бо тятива луснула. Вона схопила меч у загиблого і тепер боролася врукопашну на драбині. Ворог дерся без зупинки.

— Ми живі! Отже, ще не програли! — кричала вона, відбиваючи удар масочника.

— Підпирайте ворота! Де балка?! Несіть сюди! — ревів він, наступаючи на тіло та вгрузаючи топір у груди черговому ворогу.

І навіть коли обидва табори несли страшні втрати, бій не вщухав.

А на фоні всього цього пекла — Король у масці все ще сидів на пагорбі.

Він спостерігав.

І раптом... усе зупинилось.

Король у масці випростався у сідлі. Підняв свій топір угору. У той самий момент, ніби за невидимим сигналом, усі варвари припинили бій і почали відступати. Як один, вони відступили від стін, витягли поранених, зняли драбини і повернулись до короля. Вишикувались перед пагорбом — рівно, без хаосу.

Комрад застиг, захлинаючись від виснаження й крові.

Король зліз із коня. Став перед своїм військом. Його голос був глухим, незрозумілим, мов набір звуків, що різали повітря. Але в ньому було щось... давнє. Щось, що торкалось розуму кожного на стінах.

Він говорив довго, повільно, показуючи жестами на місто, на тіла, на небо. І лише одне слово прозвучало чітко й виразно:

— Дактарус.

Після цього воїни повернулись і пішли. Один за одним, цілими колонами. Без поспіху, без страху. Вони зникали у лісі, як тіні.

Король затримався. Він усе ще стояв. Дивився. Кілька секунд. Довше, ніж треба. Та все ж пішов в ліс.

І тоді, як уперше, один вершник у чорному залишився на краю поля. Один. Його маска була без рис. Його погляд — спрямований просто на Хартлесс.