Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">324 Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325 А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326 Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327 «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328 Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

329 Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330 Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331 Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332 Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.

333 Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334 Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335 Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —

336 Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості…

337 Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338 Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339 Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340 Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару

341 Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342 Тужать — сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343 Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344 Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345 Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346 Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347 Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? —

348 Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява

349 Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння.

350 Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —

351 Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352 Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.

353 Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354 Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —

355 Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356 Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357 То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358 Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359 Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —

360 Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361 «Матінко, зглянься, — поранена скрикує,— зглянься над нами!

362 В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!

363 Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364 Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365 Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366 Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367 Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368 Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369 Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370 (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371 Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

372 Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

373 Став його голос незвично тонким, а замість волосся —

374 Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

375 Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

376 Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.

377 Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

378 Кривдницю — блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

379 Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

380 Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

381 Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

382 Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

383 Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

384 В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

385 Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,—

386 Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні

387 Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

388 Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

389 А як такого нема, як боги свою визнають слабість,—

390 Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

391 Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

392 Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

393 Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

394 Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

395 Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

396 Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

397 За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

398 Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —

399 Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

400 Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

401 Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

402 Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

403 Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

404 Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

405 Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

406 Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

407 Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю,

408 Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

409 Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

410 Дівчина — й бог