Публій Овідій Назон - Метаморфози

Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

238 Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

239 Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

240 Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.

241 Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

242 В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

243 І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

244 І бистроплинний Ісмен[1], а за ним — Ерімант[2], що в Псофіді[3].

245 Ксант, кому вдруге судилось палати[4], Лікорм жовтоводий,

246 Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

247 Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

248 Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

249 Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

250 Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

251 Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

252 Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

253 Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

254 Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

255 Хтозна — де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку

256 Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

257 Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

258 З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

259 Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

260 Тріщини — рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

261 Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.

262 Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

263 Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

264 Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.

265 Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

266 Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

267 Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні,

268 Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

269 Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

270 Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

271 Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

272 Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

273 Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

274 Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

275 Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

276 Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

277 Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

278 В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

279 «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

280 В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

281 Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

282 Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

283 Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284 В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285 От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286 От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287 Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288 Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289 Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами…

290 Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291 Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292 В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293 Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,—

294 Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295 Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —

296 Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297 Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298 Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —

299 Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300 Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

301 Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302 Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303 Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304 Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305 Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306 Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,

307 Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308 Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309 Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310 З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311 Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312 У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,

313 Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314 Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві

315 Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316 Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,—

317 Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318 Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно.

319 Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320 Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321 Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322 Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323 Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий