Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

10

Лана

Я вискочила від Дімона, зачинила двері так, що аж штукатурка з дверної рами посипалася, і сіла в машину. Злості вистачило б, щоб пальцями розірвати кермо, але я змусила себе глибоко вдихнути й зосередитися.

Добре. Спочатку треба знайти Макса. 

Я завела двигун, і моя ластівка загарчала, готова до будь-яких викрутасів. Натисла на газ і вилетіла на дорогу.

Все було спокійно, поки я не звернула на другорядну. В дзеркалі заднього виду маячила чорна «Тойота». Занадто близько, занадто настирливо. Я навмисне змінила смугу — вона теж.

Ну, бл*ть.

Я зробила ще пару тестових маневрів, але «Тойота» не відставала. Відчуття було таке, ніби мені в спину вперся дуло.

— Ну що ж, поганяємось, хлопці.

Я натиснула на газ, машину штовхнуло вперед. Обороти зросли, двигун заревів, а дорога злилася в одну розмиту смугу.

«Тойота» пришвидшилася.

Окей, с*ки, ви цього хотіли.

Я різко звернула вправо, пробираючись через потік машин, проскакуючи між фурою і легковиком, відчуваючи, як кров починає кипіти.

Вони все ще за мною.

Я розігналася ще більше, вихопилася на головну трасу, прослизнула між двома машинами, змушуючи їх сигналити й різко гальмувати. Але «Тойота» все одно була позаду.

— Та що ви, бл*ть, прилипли, як банний лист?!

Я закусила губу, швидко аналізуючи варіанти. Можна було б завернути в центр, але там пробки, поліція й зайві очі.

Але була ще одна ідея.

Я різко звернула вбік, пірнула в район промзони, де ніхто давно не їздив. Асфальт тут був херовий, ями, покинуті будівлі, закинуті заводи. Якщо я достатньо швидка, то зможу їх тут загубити.

Або загубитися сама.

Я промчала повз складські приміщення, різко повернула за кут, ледве не зачепивши бетонну стіну. Машину занесло, але я втримала кермо.

У дзеркалі заднього виду «Тойота» все ще була там.

— Ну, значить, граємо до кінця.

Я побачила старий завод і зрозуміла, що це мій шанс. Різко крутнула кермо, виїхала на розбитий асфальт, вискочила з машини ще до того, як вона повністю зупинилася, і рвонула до входу.

За спиною почулося скрипіння шин.

Я не озиралася.

Влетіла в темний коридор, серце колотилося так, що здавалося, зараз вискочить з грудей.

Чортів завод.

Розвалюха, де пилюка товщиною з моє терпіння, бетонні плити прогнили, мов дешевий план втечі, а іржа на металевих балках нагадувала, що час не щадить нікого. Навіть мене.

Постріл.

Я ривком відхилилася за старий цеховий верстат, який, здавалося, стояв тут ще з часів динозаврів. Куля зі свистом пронеслася повз, вибивши шматок цегли з найближчої стіни.

Я не бачила його.

Але відчувала.

Він не був аматором, це я зрозуміла ще після першого ж точного пострілу. Він рухався тихо, обережно. І, що найгірше, не стріляв безглуздо, як це роблять нервові дилетанти. Ні. Він чекав, поки я зроблю помилку.

— Не втомилася?

Його голос пролунав несподівано, викликавши у мене миттєвий сплеск адреналіну. Відлуння ходило заводом, а я не могла визначити, звідки він говорить.

— Ти про що? Це моє кардіо на сьогодні.

— А я вже подумав, що ти задихаєшся від захоплення мною.

Я закотила очі, хоча він цього не бачив.

— Обожнюю чоловіків, які ховаються за укриттями. Така мужність, я просто знемагаю від враження.

Його відповіддю був постріл.

Куля лягла настільки близько, що бетон розсипався мені над головою.

— Не люблю, коли мене провокують, Лано.

Чорт.

Він знав моє ім’я.

Я міцніше стиснула пістолет і націлилася у той бік, де, ймовірно, він знаходився.

Я натиснула на спусковий гачок.

Клац.

Порожньо.

Я завмерла.

— Щось сталося? — його тон змінився. У голосі з’явилося щось майже веселе.

Я перевела дух.

— Та нічого. Просто задумалася, яким саме способом тебе вбити.

— Дозволь запропонувати варіант.

Я напружилася, прислухаючись до найменших звуків.

Кроки. Справа.

— Слухаю.

— Можеш поцілувати мене до смерті.

Я посміхнулася.

— Я зазвичай кусаю.

— Тоді у мене є всі шанси померти з задоволенням.

О, це точно.

Але перш ніж він отримає таку можливість, я його вб’ю.

Я безшумно пересувалася між верстатами, обходячи купи сміття, яке могло видати мене.

Його силует нарешті з’явився переді мною.

Високий, широкоплечий, у тактичному спорядженні. Навіть у напівтемряві заводського цеху я бачила чіткі риси його обличчя. Надто привабливі, щоб належати вбивці.

Але це мене не зупиняло.

Я кинулася вперед.

Він зреагував миттєво. Його рука вихопила мій зап’ясток, скрутила, змушуючи випустити ніж. Я ривком розвернулася, завдаючи удару ліктем у його ребра. Він вилаявся, але втримав баланс.

— Ого, ти справді хочеш мене вбити.

— Я не розчарую тебе.

Я спробувала вирвати руку, але він скрутив її ще сильніше, змушуючи мене розвернутися спиною до нього. Його дихання торкнулося моєї шиї, а в голосі з’явилася насмішка:

— Якщо ти так хочеш мене торкатися, можна було просто попросити.

Я зашипіла, різко вдаривши його каблуком по нозі. Він відступив, цього було достатньо, щоб я вислизнула з його хватки й завдала прямого удару в щелепу.

Його голова смикнулася вбік, але замість того, щоб розізлитися, він усміхнувся.

— Приємно, коли жінка має сильний удар.

— Приємно, коли чоловік не верзе дурниць під час бійки.

Я зробила випад, але він ухилився, перехопив мою ногу й ривком штовхнув мене назад. Я впала, але перекотилася й тут же знову піднялася.

Він напав першим.

Я блокувала удари, розуміючи, що він сильніший за мене фізично, але я була спритнішою. Проблема в тому, що ми обидва це розуміли.

Він різко схопив мене за зап’ястя й штовхнув до металевої балки, блокуючи мене своїм тілом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍