Анна Акімова - Анхель, Анна Акімова

Мій нервовий мозок створив незліченну кількість умовних реакцій, які, по суті, і складають мою особистість. Сьогодні я спілкувалася з людьми за настільними іграми - це було в одному затишному кафе Осаки. І в якийсь момент я спіймала себе на тому, що не поводжуся так, як у ранньому дитинстві. Та маска, яку я одягала тоді, коли хотіла стати тією людиною, якою мріяла бути, намертво приросла. Відкритою, душею компанії, до якої звертаються за порадою. Тією людиною, кого, нехай і вважають трохи заучкою, але все одно своєю - тією, яка завжди розуміє. 

Але все ж я ще плутаю мудрість із боягузтвом. І це настільки очевидно, що я ніколи про це не замислювалася. Легкі повсякденні події можуть викликати в мене справжні напади паніки, адже вони запускають свої ланцюгові реакції. Навіть думка про те, щоб завантажити горезвісний сайт знайомств, викликає непереборний страх. А далі - звичний сценарій: я уявляю, що зустріну когось, ми погуляємо кілька тижнів. Я почну уявляти собі цю людину, її ідеалізувати. А вона виявиться просто рада тому, що хтось погодився провести з нею ніч. Потім він перестане приділяти мені увагу, а я почну нав'язуватися подругам, аби не залишатися з цим усім наодинці. Зрештою все прийде до неминучого: я знову стану тією, ким уже була. З розбитим серцем, яка обіцяє собі більше ніколи.

Але що означає «ніколи»? Усе повторюється знову. Ти зустрічаєш хлопця. Якщо пощастить, він робить якісь кроки, щоб бути з тобою. Якщо ні, все закінчується ще раніше. А якщо щось все-таки починається, то неминуче закінчується так само, як і раніше. І ти щоразу запевняєш себе, що твоє серце перетворилося на камінь. А камені не розбиваються. Але ні, це не камінь. Розбите серце всього лише склеєне, причому якимось саморобним, дешевим клеєм. А те, що зібране абияк, розбивається ще швидше.

Досить найменшого дотику - і все знову розсипається на осколки. А ті осколки, які були до цього, стають ще дрібнішими. У якийсь момент цих осколків стає стільки, що зібрати їх уже неможливо. Ти здаєшся. Викидаєш цей клей зовсім.

І ти називаєш себе мудрою, дорослою. Але це не мудрість. Це боягузтво. Ти боїшся. Не того, що хтось розіб'є твоє серце знову, адже його вже немає. Ти боїшся того, що хтось загляне всередину і побачить цю зяючу порожнечу, де колись було серце.

Я це знаю занадто добре. У якийсь момент я перестала дивитися у вікно і зашила штори, щоб не бачити, що відбувається зовні. Але повітря, що проникало з вулиці, іноді злегка колихало їх, і я починала думати: а раптом там щось цікаве? Одного разу я зважилася, відчинила штори і знову побачила те саме. Діти, які хапають одне одного за рюкзаки, хлопчаки, які кидають сніжки в дівчат. Усе як завжди.

Після цього я купила 10 кілограмів бетону і заклала вікно. Тепер мені не заважає навіть вітер.

Але ось, перебуваючи в Кіото, прогулюючись уздовж храмів Фусімі Інарі, я знову ловлю себе на думці: цікаво, а що там відбувається зараз, по той бік? Може, за цими воротами торії хтось теж думає, що за бетонною стіною нічого нового.

Іноді мені здається, що подорожі до Японії - це спроба вийти зі своєї бетонної кімнати. Зрозуміти, що світ ширший, ніж мені здавалося, і що дивитися на нього можна без страху. Але чи боюся я відкрити штори знову? Звичайно.