Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

«Та що ж це може бути за правило, – спантеличено не розумів педагог, - аби тебе вигнали посеред року?»

- ЦЕ БУВ НАШ СЕКРЕТ! – покачав Хаол головою. – Я МАВ ПРОСТО МОВЧАТИ! ЯК БИ Я МОВЧАВ, ТО НІЧОГО Б НЕ БУЛО!

- А чого ти розказав вчителю Уману про цей секрет?

- НЕ ЗНАЮ! ПРОСТО…! Я… - розгублено відвернувся хлопчик, повернувши свій дитячий голос. – Я не пам’ятаю, чому я це зробив… Але краще б я цього не робив… - покачав головою із сторони в сторону.

- За якісь безневинні секрети, - почав говорити наставник, - вчитель би точно не пішов з академії. Тим паче так раптово. Скажи, що це був за секрет?

- У-у, - покрутив той головою. – Ви теж скажете, що я мерзота.

- Не скажу. Я знаю доволі багато різних секретів і не засуджую за них. Скажи, це був якийсь дуже незвичний секрет? Твій духовний батько розповідав тобі щось, що він забороняв розказувати іншим? Чи щось робив незвичне?

Хлопчик беззвучно стиснувся, ніби ховаючись від усіх цих слів за своїми руками.

- От же… - ошелешено округлив чоловік очі, спостерігаючи таку промовисту реакцію. – Палюче сонце цьому небу… - повалено зігнувся, прикривши розкритий рот долонею.

«Як це тільки можливо? У академії…? А я ще і так багато нагадував йому про цього «духовного батька», - роздратовано заплющив він очі. – От що за бовдур?» - стукнув себе по голові.

Хаол перелякано визирнув з-за колін та глянув на педагога, від якого пішов такий дивний звук.

- Твій вчитель, - твердо та чітко почав Ракор хлопцю, - не мав права робити тобі будь-яку шкоду. Саме тому, його тут більше нема.

- Вчитель казав, що усі таке роблять, - жалібно повторив учень, чиї щоки були вкриті сльозами.

- Він тобі набрехав.

- То я порушив суворе правило…? – засмучено опустив той голову, знову поринаючи у плач. – Мене теж виженуть тепер…?

- На тобі нема жодної відповідальності за його дії, - швидко перебив вчитель. – От тобі скільки років?

- 13…

- А мені 28. І відповідальність за будь-які дії над молодшими завжди на старших. Твоєму духовному батьку було заборонено чинити тобі шкоду. Він знав про це правило і все одно порушив його – тому його і вигнали. Ти не винуватий у його діях.

- Правила дійсно такі суворі…? – жалібно уточнив Хаол, шморгаючи носом.

- Так, - ствердно кивнув чоловік. – А у академіях за дотриманням цих суворих правил взагалі слідкують золоті журавлі. Принаймні повинні були слідкувати.

- Вони прийшли, коли всі дізналися про цей секрет… - похнюпив хлопець голову.

- Вони щось казали тобі? – почав турбуватися Ракор, сподіваючись, що хоча б ці маги нічого не ляпнули, що дитина могла інтерпретувати невірно.

- Просто встановили душевну рівновагу та сказали, що я свого духовного батька більше не побачу…

- Ти дійсно більше не побачиш його, - кивнув викладач. – Не знаю, яка доля чекає таких вчителів в Анкорі.

- В Анкорі? – шоковано подивився хлопчик на педагога, припинивши плакати. – Правила настільки суворі?

[Анкора – спеціалізована в’язниця для магів.]

- Так. Вони неймовірно суворі.

Хаол похнюпив голову, чуючи все це.

- На тобі нема жодної відповідальності та провини за те, що того викладача вигнали, - ще раз повторив Ракор.

- І забрали у Анкору… - стиснувся хлопчик, шморгаючи носом.

- Так, - підтвердив вчитель. – То що? – втішно стиснув він дитяче плече. - Будеш практикуватися у створені хмаринки? – змінив Ракор тему, бажаючи перервати ту розмову та підбадьорити дитину, аби вона більше не плакала.

- Угу… - кивнув той, опустивши погляд до колін.

- Щойно вона в тебе стане достатньо стабільною, ти зможеш і маленький дощик зробити, - втішно посміхнувся чоловік. – Не турбуйся ти через те, що вона розсіюється. У мене було теж саме.

- Правда? – засмучено, але вже більш спокійно подивився Хаол на педагога.

- Звісно. Усі ми навчалися не один день, перш ніж змогли створити свій перший дощ, першу блискавку, першу хмаринку. У тебе попереду ще цілі циклони із грозами, які ти зможеш зробити через декілька років. Нікому ще не вдавалося оволодіти одним з мистецтв всього за тиждень. Тобі треба просто більше впевненості у своїх силах і обов’язково все вийде, - погладив його голову.

- Угу… - кивнув учень, опустив обличчя та витер долонями патьоки з щік.

Викладач перевів погляд на столик, над яким все ще висіла його власна хмаринка, взяв мисочку із м’якими солодощами та протягнув дитині:

- Хочеш ще?

Хаол шморгнув носом, подивившись на десерт:

- Вчителю, - повернувся він головою до старшого, - а можна я піду? Може… - опустив погляд вниз і в сторону. – Мені вдасться зробити гарну хмаринку…

- Звісно! – з ентузіазмом усміхнувся Ракор. – Можеш йти. Якщо хочеш – візьми солодощів, - кивнув на миску.

Той зібрав з кольорової купи жменю паличок та почав підійматися.

- Зосередься саме на стабільності хмари, - встав чоловік. – Вона у тебе гарна, але не вистачає душевного спокою, аби зробити її стабільною. Просто будь упевнений – рано, чи пізно у тебе все вийде. Непокоїтися через те, що ти останній у своєму класі – не варто, - поставив він мисочку на столик.

- Дякую, вчителю, - несильно вклонився хлопчик, знову дивлячись тільки униз.

- Якщо соромишся – можеш попрактикуватися у своїй кімнаті, - почав вести він підопічного до дверей. – Аби все не затопити дощем – постав таз.

- Угу, - кивнув молодший.

- Не хвилюйся - це головна моя порада тобі, - лагідно посміхнувся та вийшов із ним в коридор.

- Ви зі мною підете, вчителю? – спантеличився Хаол, піднявши до нього очі.

- Ні. Я хочу до одного вчителя зайти та погодити із ним план своїх занять, - привітно посміхнувся, як помітив вдалині образ старшого педагога, котрий тільки піднявся сходами на їх поверх, де знаходилися лиш кімнати викладачів. – О, а от і вчитель Уман.