Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Нічого. У кожного формування стабільної хмаринки забирає певний час.

- Вона маленька і слабка.

- Але це не привід не практикуватися у її створені. Ну ж бо, - позитивно колихнув його. – Я нікому не розкажу, якщо твоя хмаринка розвіється одразу, щойно ти її створиш.

- Обіцяєте? – невпевнено покосився Хаол на старшого.

- Обіцяю, - втішно посміхнувся той.

- Даєте своє слово вчителя?

- Своїм вчительським хано клянуся, - показав Ракор на білий халат, прикрашений блискавками.

Хлопчик нерішуче повернув голову вперед, підняв руки та із зусиллям створив маленьку сіру хмаринку. Утворення це було об’ємом з чайничок, дуже прозоре по краях та насилу трималося купи, ледь стримуючись від того, аби розсіятися.

Вчитель огледів цю роботу із граничною уважністю, підмічаючи усі помилки її створення, як та розлетілася у сторони маленьким туманом і зникла.

- У мене слабка хмара, - зажурився учень такому результату. – Слабка та без дощу, - обійняв ноги, знову поклавши голову на коліна.

- Вона у тебе нестабільна, а не слабка, - підмітив педагог. – Сил, аби створити дощ, у тебе вже має вистачити, - перевів погляд на дитину. – Тобі не вистачає майстерності у поводженні із хмарою. Як часто ти практикуєшся?

Той ніяково мовчав, відвівши погляд у сторону від чоловіка.

- Хаоле? – привернув Ракор його увагу.

- Нечасто, - винувато зізнався учень.

- То як же ти хочеш створити дощ, якщо ти не практикуєшся у застосуванні магії?

- Не знаю… - ще сильніше стиснувся хлопчик. – У мене слабка хмаринка. Якщо її побачать…

- То що буде? – спокійно перебив його педагог. – Усі у академії вчаться. Ти все ще навчаєшся робити свій перший дощ. Робити помилки – нормально.

- Ви не розумієте, - затремтів дитячий голос. – Усі в моєму класі вже вміють робити дощ. А я – не вмію… - жалібно стиснувся.

- А хто вам викладає створення дощу?

- Вчитель Вромон… - втягнув він соплі.

Ракор спантеличено насупився, погано пригадуючи хто ж це.

- У будь-якому випадку, - продовжив наставник, - тобі необхідна практика. Якщо ти не практикуватимешся – вміння створювати дощ само до тебе не прийде. Адже ти любиш дощ? – підбадьорливо посміхнувся.

- Угу… - жалібно почав кивати хлопчик.

- А що тобі подобається у дощі?

- Краплі так падають… Стукають по даху і землі… Калюжі хлюпають… - підняв він очі з-за колін та шморгнув носом. – Запах мокрий всюди… Прохолодно…

- Тобі подобається запах дощу? – погладив Ракор його плече, бажаючи заспокоїти.

- Угу, - кивнув Хаол. – Він… Мокрий…

Старший ласкаво посміхнувся:

- Як добре, що ти у нашій академії, де дощі йдуть ледь не кожен день. Завжди можна знайти місце, заповнене цим незвичним запахом вологи.

- А ви? – покосився учень на вчителя. – Вам подобається запах дощу?

- Він… Цікавий, - задумливо зазначив педагог. – Однак мені з наших мистецтв більше подобається блискавка, туман та особливо - плазма. Вогняна кров – нічого не поробиш, - потішно знизав він плечима.

- А як вогняна кров може любити туман…? – тихо зніяковів хлопчик. – Адже… Він вологий…

- Хах, Хаоле, тобі варто повторити теорію природного походження туману. Він створюється через різницю температури холодного повітря та теплої поверхні землі, з якої випаровується волога. А випаровування, у першу чергу, пов’язано із збільшенням температури. Як-то пара, - кивнув викладач на чайничок. – Тільки у випадку туману мова йде не про такі високі температури, - повернувся до хлопчика. – Скільки занять з основ створення туману ти пропустив?

Той заховав погляд.

- Ну ж бо, - потішно колихнув його вчитель. – Я не буду сваритися. Просто скажи. Тобі відверто треба підтягнути знання по цьому предмету.

- Я… - незграбно заговорив учень. – Я спочатку не зрозумів, а… А потім… Взагалі щось розуміти перестав…

- Отже, ти щось не зрозумів з самих перших занять? Що саме?

- Я… Вже не пам’ятаю…

Ракор мило усміхнувся такому зізнанню:

- А чого у минулого вчителя не перепитав? Тим паче, що він був твоїм духовним батьком.

Дитина миттю стиснулася та втратила будь-яку балакучість, ніби ховаючись від цієї теми.

«Трясця, - прикро стиснув педагог губи. – Тільки розворушив його.»

- Не хочеш згадувати свого духовного батька? – вирішив напряму запитати наставник.

- У-у… - покачав Хаол головою із сторони в сторону. – Через мене він пішов…

- Через тебе? – спантеличився Ракор. – Як це?

- Я… - жалібно шморгнув він носом. – У нас був секрет… А я… Розказав про нього вчителю Уману… Я думав, що у всіх духовних батьків є такий секрет… А це був тільки наш секрет! – закрив він обличчя руками, почавши гірко плакати. – Усі вчителі дізналися про цей секрет! Я – МЕРЗОТА! – зненацька закричав він низьким зламаним голосом.

- НІ! – перелякано обійняв його вчитель, бажаючи заспокоїти. – Не кажи так! Ти не мерзота!

- Мерзота! Вчитель Уман так сказав! І у всіх обличчя такі були! Я розказав наш секрет! Я – МЕРЗОТА!

«Та що там за секрет такий?» – все не міг зрозуміти наставник, погладжуючи дитячу спину.

- Вчитель Уман не міг такого сказати, - занепокоєно відповідав Ракор. – Він дуже добрий та розуміючий вчитель. Він просто не міг назвати одного з учнів таким словом.

- Але він – назвав! – у болючій істериці кричав Хаол. – Він подивився мої спогади і сказав «мерзота»!

- Певно, він це сказав не про тебе, а про твій спогад…

Хлопчик заревів ще дужче.

«Трясця, - перелякався всьому цьому чоловік. – Що там за секрет такий страшний?»

- Я НЕ ВТРИМАВ СЕКРЕТ! – бився учень в істериці. - Я ПОВИНЕН БУВ МОВЧАТИ! СЕКРЕТИ Є ДЛЯ ТОГО, АБИ ПРО НИХ НІХТО НЕ ЗНАВ! А Я РОЗКАЗАВ ПРО НЬОГО!

- Якби це був якийсь простий секрет, то нічого б не було, - намагався заспокоїти його словами. – Твій духовний батько порушив якесь суворе правило академії?