Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Але чого він так раптово пішов? – спантеличено насупився старший. – Посеред року, із духовним сином у середній академії, - кивнув він на дитину. – Адже у нього ще були сини, молодші за тебе?

Той крадькома кивнув.

- То чого він пішов? Щось трапилося?

Хаол не зізнавався. Та і говорити, здавалося, зовсім не хотів на цю тему. Тож повисла між ними напружена тиша.

«Всього шість років, - продовжував не розуміти Ракор. – Для роботи у академії це катастрофічно мало. Він навіть жодного учня до окталли не довів… Шість років, - спантеличено опустив погляд до солодощів та начаклував собі власну мисочку цукерок в шоколаді. – Так раптово. Мій вчитель хотів покинути академію ще коли я був у сьомому класі, але провів до випуску всіх своїх духовних синів і тільки тоді пішов, - взяв гарячу піалу із цукеркою. – Хіба можна ось так зненацька брати і йти з академії? Тим паче посеред навчального року, - вкусив десерт, почавши напружено його жувати. – Мало статися щось екстраординарне, аби академія побажала змінити вчителя так раптово. Може, він помер? – спантеличено подивився на дитину. – Хоча, стариганя би не брали на місце вчителя, - відвів погляд у сторону, продовживши роздуми, - а він усього шість років пропрацював… Навіть мені позавчора казали: «Що молодіше – то краще». Якийсь нещасний випадок? Якої ж сили той випадок мав бути, аби вбити невразливого? Хіба у академію беруть слабших за невразливих? «Ось ваш ахор перетнув межу колін – тримайте своє запрошення на співбесіду на місце вчителя,» - театрально програлася у голові Ракора ця обов’язкова вимога. – Навіть коли подаєш свої документи у Золоту вежу, аби вони записали тебе, як бажаючого стати вчителем, вимагають розпустити волосся та показати його довжину, аби жодного шахрая не пропустити, а тут таке… - погляд знову ковзнув на хлопця, що знічено сидів перед ним, склавши разом руки. – Добре, - проковтнув педагог цукерку та запив її мало не окропом. – Запитаю потім у інших вчителів. Йому від цих спогадів про втраченого духовного батька точно веселіше не стане.»

- Чого не їси? – кивнув чоловік на солодощі дитини. – Не хочеш більше? 

Той ніяково подивився на м’які палички та взяв одну, яку знову почав смоктати, роблячи це якось по особливому спокусливо, від чого викладачу було не по собі.

- Кхм, - незручно опустив Ракор погляд на цукерки. – А чим ти захоплюєшся? Чим займаєшся, після уроків?

- Ну… - зовсім тихо протягнув Хаол, трохи задумавшись над відповіддю. – У себе в кімнаті сиджу…

- І все? – здивувався старший, глянувши на нього. – Граєшся там чимось?

- Ну… Так…

- А чим? Які у тебе улюблені іграшки?

- Ну… - замислився хлопчик на декілька секунд. – У мене є караван на коліщатках… Конячка… Паладини із магами…

- Хах, нашої академії, сподіваюся? Чи тобі якась інша подобається? – відпив він чаю.

- Ну… Там не розмальоване омаре… - зажурився Хаол.

Вчитель аж вдавився від такої новини.

- Тож я не знаю, якої вони академії… - підняв учень погляд до педагога.

- Не розмальоване? – спантеличено перепитав Ракор, відкашлюючись гарячим напоєм. – Як це? Кхе, кхе…

- Ну… - опустив очі. – Просто не розмальоване… Вони усі не розмальовані…

«Як це можливо? – все не міг зрозуміти чоловік. – Нерозмальовані іграшки? Хто такими гратися буде?»

- Ну, - вирішив наставник знайти щось позитивне у цій ситуації, - зате можна уявляти собі будь-яких магів на місці цих іграшок. Якими магами ти частіше граєшся?

- Грозовими… - відвів він погляд на підлогу у стороні.

- Любиш нашу академію? – посміхнувся вчитель.

- Угу… - кивнув Хаол.

- А яке мистецтво тобі подобається більше за інші?

- Не знаю… Ну… Може… Дощ?

- Ти вже вмієш робити дощову хмаринку?

- У-у, - покрутив він головою із сторони в сторону.

- Навіть маленьку? – трохи здивувався педагог.

- Вона не пускає дощ… - засмутився хлопчик.

- А покажи мені, - завзято кивнув Ракор та поставив свою піалу на столик між ними. – Яку хмаринку ти вже можеш зробити?

- Я слабкий маг… - стиснувся учень. – У мене маленька хмара виходить…

- Ну ж бо, - спонукав його старший, - хоч маленька – це вже результат. Адже ти тільки вчишся. Не варто тобі хвилюватися за це.

Хаол невпевнено подивився на педагога.

- Ну ж бо, - усміхнувся йому той. – Усі ми колись починали з самої маленької хмаринки.

- Ви скажете, що я слабкий для свого класу, - заховав він погляд та проковтнув усі залишки свого десерту.

- Можливо, тобі просто треба більше практики. Я б не сказав, що твій ахор сильно менший за твоїх одноліток, - глянув на кінчик його хвоста.

- У їх хмаринок вже є дощ, а у мене навіть сама хмаринка слабка, - зморщився хлопчик, підтягнувши коліна до грудей. – Я погано вчуся. І магія у мене слабка, - обійняв він ноги та впав чолом на коліна.

- Ну ж бо… - співчутливо потягнувся Ракор до нього і торкнувся голови, від чого учень здригнувся. – Хтось слабший, хтось сильніший… - почав він заспокійливо гладити його, ділячись своєю душевною рівновагою, яка у підопічного, вочевидь, була порушена. – Усіх вас вчителі мають навчити всьому, що знають самі. Усіх мають довести до окталли, - трохи підвівся та сів поруч із хлопчиком, обійнявши його за плече, від чого той крадькома сіпнувся. – Кожен вчитель колись був таким самим учнем, як ти, кожен був у чомусь кращий або гірший за своїх одноліток. Однак усі вони зараз стали наставниками для таких самих молодих магів, як ти.

Хаол сумно шморгнув носом і підняв оченята, спрямувавши їх до педагога.

- Скажи, - м’яко почав йому чоловік, - у тебе така хмаринка? – повернувся вперед та махнув двома пальцями, створюючи в повітрі над низьким столиком невеличку хмаринку.

- Менша, - зажурено зізнався учень.

- Менша? – покосився Ракор на нього. – Покажеш мені?

- Вона швидко розсіюється, - відвернув він погляд у сторону.