Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Гаряча сльоза скочується на губи. Я хочу закричати, втекти звідси, вирватися з цього жаху. Але я просто стою і слухаю, як мій чоловік займається коханням з іншою жінкою, поки я залишаюся непотрібною у власному домі.

Я не можу втриматися і підглядаю у шпаринку. 

Мене охоплює водночас сором і непереборна цікавість. Серце калатає так голосно, що здається, його чути в коридорі. Я знаю, що мушу піти, відвернутися, забути про це, та ноги приростають до підлоги. 

З покоїв Вітольда долинають придушені стогони й зітхання. Я розумію, що відбувається, і в мені все стискається від обурення. Але водночас… щось незнайоме проростає всередині. Пекуча цікавість, змішана з огидою до самої себе. Я торкаюся холодного дерева й мимоволі нахиляюся ближче, підглядаю у шпаринку.

Картина, що відкривається мені, змушує мене захолонути на місці.

Єлизавета розкішна – її довге світле волосся розсипалося по подушках, а її оголене тіло звивається в ритмі, що змушує мене запекло вдихнути. Але те, що захоплює мою увагу найбільше – це він.

Вітольд.

Його обличчя залишається майже незворушним, хіба що в очах горить хижа пристрасть. Його сильні руки тримають її стегна, а рухи різкі, впевнені. Його тіло виглядає ще більш досконалим, ніж я уявляла. І тоді я бачу… те, чого ще ніколи не бачила. Чоловіче достоїнство в усій його красі.

Моє обличчя заливається фарбою, дихання збивається. У вухах дзвенить, і бракує повітря, щоб зробити нормальний вдих.

Я роблю крок назад, але випадково перечіпляюся за долівку своєї сукні й ніяково хапаюся за двері. Вони, на мій жах, прочиняються. Мить – і я втрачаю рівновагу.

— Ох! — зривається з моїх вуст, коли я падаю вперед.

Глухий стукіт. Мені боляче – я опиняюся на колінах просто на м’якому килимі в покоях Вітольда.

Тиша.

Я повільно піднімаю голову – і зустрічаюся поглядом з Вітольдом. Його очі темні, мов ніч, застигають на мені. Поруч Єлизавета, яка прикривається ковдрою, її губи розтягуються в злій усмішці.

Кров приливає до обличчя. Я хочу провалитися під землю, розчинитися в повітрі.

— Що ж, — м’яко протягує Єлизавета, змірявши мене презирливим поглядом, — наша маленька дружина виявилася набагато цікавішою, ніж я думала.

Вона навіть ні на секунду не присоромилась своєї оголеності.

Вітольд мовчить, але його погляд… холодний, колючий, вивчає мене. І мені здається, що я бачу у ньому щось іще. Наче на мить у його очах промайнуло здивування.

— Ти щось хотіла, княгине? — гарчить Вітольд. Його голос ріже, мов лезо.

Мене починає трусити. Ганьба накриває хвилею. Я не знаходжу слів.

Єлизавета сміється, її очі блищать.

— Бідолашна. Їй, мабуть, просто цікаво, як це – бути в ліжку справжнього чоловіка.

Горло стискається. Я не можу говорити. Не можу рухатися. Я хочу втекти.

Вітольд зводиться на лікті, його сильне тіло напружене.

— Іди, — наказує. Його голос холодний і жорсткий. — Негайно.

Я ледве підводжуся на тремтячих ногах і, не дивлячись ні на нього, ні на Єлизавету, кидаюся з кімнати.

Закриваю двері у свої покої, притискаюся спиною до стіни. Серце калатає. В очах туман.

Я навіть не помічаю, коли сльози починають стікати по моїх щоках.