Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 5.1

Анастасія

Стою, ніби прикована до землі, ховаючись у тіні густих кущів. Серце болісно гупає в грудях. Я не повинна це чути. Не повинна бачити. Але не можу відірвати погляду.

В альтанці, зануреній у м’яке сяйво ліхтарів, сидить Вітольд і вона. Висока, граційна, у розкішній сукні глибокого винного кольору. Її світлі локони спадають хвилями на плечі, а тонкі пальці торкаються мого чоловіка.

Мого.

Чому від цього слова мені хочеться сміятися й плакати водночас?

— І що ти тепер робитимеш із дружиною? — голос жінки мелодійний, насмішкуватий.

Вітольд знизує плечима. Сидить, схрестивши руки, і в його позі — повна байдужість.

— Нічого.

— Вона така молода, — жінка нахиляє голову, з-під довгих вій блищить кокетливий погляд. — Чи не боїшся, що закохаєшся?

— Я більше не закохуюсь, Єлизавето.

У його голосі льодяна впевненість.

— Ах, так. Ти ж дав собі обітницю, — жінка робить рух рукою й кладе долоню йому на груди. — А якщо я скажу, що мені не подобається твоя нова роль зразкового чоловіка?

— Я ним й не буду, — відповідає він, стискаючи її зап’ястя, притягує ближче. — Ти це знаєш.

У мене темніє перед очима.

— Тобто я можу бути спокійною? — її голос лагідний, повітряний, як шовк, що ковзає по шкірі.

Вітольд нахиляється, його губи торкаються її вуха.

— Так.

Мені стає важко дихати. Роблю крок назад, але нога наступає на суху гілку. Гучний тріск руйнує тишу.

Вітольд різко повертається, його очі звужуються. Єлизавета здивовано зводить брови.

Я зриваюся і тікаю, не розбираючи дороги. Біжу, поки не здається, що легені ось-ось розірвуться.

Врешті зупиняюся біля високого старого дуба. Впираюся у нього руками, намагаюсь заспокоїтися. Але серце не слухається. В очах туман.

Я більше не закохуюсь.

Ці слова пульсують у голові.

Моє життя віддане людині, яка не бачить у мені нічого, крім тягаря. Я повинна жити під одним дахом з чоловіком, який у ніч весілля віддається іншій.

Я — ніщо для нього.

І я повинна звикнути до цього.

Зачиняюся у своїх покоях, міцно притулившись спиною до важких дубових дверей. Усі сили залишають мене, коліна підкошуються, і я безвольно сповзаю на підлогу. Тремтячі пальці чіпляються за сукню, зминаючи тонку тканину, ніби це може хоч якось захистити мене від тієї пустки, що розростається в душі.

Сльози гарячими доріжками течуть по щоках, залишаючи солоний присмак на губах. Я кусаю їх, стримуючи ридання, бо не хочу, щоб хтось почув мою слабкість. Але біль занадто сильний.

Вітольд.

Мій чоловік. Людина, до якої я тепер прив’язана назавжди. І він… він у цю саму мить з іншою жінкою. Торкається її. Шепоче ті самі слова, які могли б належати тільки мені.

Я стискаю груди руками, щоб стримати той пекучий розпач, що наростає хвиля за хвилею. Мені хочеться кричати. Вимагати пояснень. Вибігти з покоїв, вдертися до нього й запитати, чому? Навіщо він зробив мене своєю дружиною, якщо його серце належить іншій?

Але що це змінить?

Він сам сказав: цей шлюб для нього нічого не означає.

Мої очі знову наповнюються слізьми.

Я не чекала любові, але сподівалася бодай на повагу. На шанс. І ось реальність розбиває всі мої наївні мрії об жорстокі скелі байдужості.

Я підводжуся, хитко проходжу до ліжка й згортаюся калачиком на шовковій постелі.

Холод. Навіть дорогі ковдри не можуть зігріти ту порожнечу, що розростається в моєму серці.

Що ж мені тепер робити? Як жити під одним дахом з чоловіком, який мене зневажає?

Очі повільно злипаються від виснаження, але навіть у снах мене переслідують тіні альтанки, ніжний голос Єлизавети й холодний, байдужий погляд Вітольда, що не промовляє нічого… і водночас каже все.

Я досі не можу отямитися від того, що побачила. Перед очима знову й знову постає картина: Вітольд і Єлизавета в альтанці, їхні напівприховані дотики, його хрипкий голос, коли він каже, що я його не цікавлю.

Шкіра обличчя горить від приниження. Я знала, що цей шлюб не має нічого спільного з любов'ю, але бачити, як мій чоловік обіймає іншу жінку, як говорить їй те, що мала б чути я… Це боляче. Це розриває мене зсередини.

Кімната здається надто тісною, повітря важким. Я підходжу до вікна, впираюся долонями в холодне скло. Ніч настала швидко. За темними вікнами розкинувся сад, і десь там, серед цих дерев, він щойно обіймав іншу жінку. Мою суперницю.

Вітольд – мій чоловік. За законом. Але не за правом серця.

Я зітхаю, відчуваючи, як по щоці сповзає тепла сльоза. Обіймаю себе руками, намагаюсь заспокоїтись. Марно.

Раптом тишу порушує звук кроків. Важкі, впевнені кроки. Серце стискається. Вітольд повернувся?

Я відступаю від вікна й нашорошую слух. Кроки віддаляються, і я розумію, що він іде не сюди, а у свої покої. Полегшено зітхаю, але водночас мене охоплює цікавість. Чи він один?

Минуть лічені хвилини, й я отримую відповідь.

Голос Єлизавети. Її сміх.

Я підходжу до дверей, що ведуть у його покої. Вони не замкнені, і між ними є щілина. Я не повинна цього робити. Але ноги самі несуть мене вперед. Я обережно припадаю до дверей, і слухаю.

Вітольд говорить щось глухо, його голос низький, владний. Єлизавета сміється й муркоче щось у відповідь. Я чую шурхіт одягу. Серце калатає в грудях, у голові проноситься одна думка: «Зупинись!» Але я не можу. Я не відриваюся від дверей.

Звук поцілунків. Її стогін. Він грубо шепоче їй щось на вухо, і вона хихоче.

Я затуляю рот рукою, щоб не видати свого рваного дихання.

Розумію, що стаю свідком того, чого не повинна чути. Але мені боляче. Я прикута до цих дверей, ніби вони єдина річ, що тримає мене на ногах.

Його голос стає жорсткішим, владнішим. Вона починає стогнати, все голосніше і голосніше.

Мене накриває хвиля сорому, болю і ще чогось, чого я не хочу визнавати. Чому я не можу просто піти? Чому моє тіло не слухається мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍