Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 6. Князь

Анастасія

Я сиджу на своєму ліжку, стискаючи край нічної сорочки, ніби це єдине, що може втримати мене від паніки. Вітольд не прийшов. І це навіть добре. Я не уявляю, як змогла б зараз подивитися йому в очі.

Але думки не дають мені спокою. Переді мною знову і знову постає картина того, що я бачила. Його тіло, його сильні руки, його обійми, в яких була інша жінка. Його бажання, яке я відчула, хоч він і не дивився на мене.

Нудота підступає до горла.

Це не має мене хвилювати. Я не маю права думати про це. Він не мій чоловік у тому сенсі, в якому я колись мріяла про шлюб. Він мене не хоче. Для нього я лише угода, спосіб закріпити свою владу.

Я повинна змиритися.

Та змиритися важче, ніж я думала.

Я не знаю, скільки часу минає, але раптом чую тихий стукіт у двері. Серце підстрибує до горла.

— Пані, — голос служниці змушує мене трохи розслабитися. — Вам слід спуститися на сніданок.

— Я не хочу, — відповідаю, стискаючи долоні. — Я не голодна.

— Це наказ, пані, — голос дівчини тремтить.

Вітольд.

Він наказав мені прийти.

Що ж, у мене немає вибору. Одягаюся, приводжу себе до ладу.

Я повільно спускаюся сходами, тримаю голову прямо. Усе в мені кричить про те, що я хочу зникнути. У коридорах темно, навіть ранкове світло, що пробивається крізь високі вікна, не робить цей маєток теплішим.

Я повертаю за ріг і завмираю.

Попереду, біля дверей до обідньої зали, стоять дві служниці. Вони мене не бачать.

— Ну й розвага була вночі, — насмішкувато шепоче одна.

— А я ж казала, що вона довго не протримається! Як же вона туди гепнулася! — друга тихо сміється.

— Ти б бачила, як князь на неї подивився! Вона йому не потрібна. Він завжди обирав жінок іншого типу, а ця... — служниця зневажливо фиркає.

— Не знаю, навіщо він взагалі її взяв. Бліда, налякана, ходить, як привид... 

— Це не його вибір, а політика, — перебиває перша. — Але мені її шкода. Вона ж дурненька, якщо думає, що князь колись зверне на неї увагу.

— А їй би хотілося, — знову хихоче друга.

Кров холоне в жилах.

Мені б хотілося?..

Я стискаю пальці в кулак і змушую себе вдихнути.

Вони мають рацію. Я справді смішна. Я ніколи не буду рівнею князю Вітольду Волинському. І ця ніч тільки підтвердила це.

Я роблю ще один крок вперед, і дошка під ногою рипить.

Служниці різко замовкають і, побачивши мене, бліднуть.

— Пані, — шанобливо вклоняється одна, та я бачу, як кутики її губ смикаються від стриманої посмішки.

— Вам уже подано сніданок, — додає друга, не піднімаючи очей.

Я не кажу нічого. Просто проходжу повз них у їдальню і роблю вигляд, що не чула їхньої розмови.

Та в моїй голові лунає кожне їхнє слово.

За сніданком я майже не їм. Кожен шматок здається мені несмачним, а чай – гірким. Сиджу в самотності за довгим столом, слухаючи, як потріскує вогонь у каміні. Високі стіни їдальні нависають наді мною своїм холодним простором, і я почуваюся ще меншою й непотрібною.

За дверима чути кроки та приглушені голоси.

— Що вона собі думає? — шепоче один голос.

— Випадково потрапила до маєтку, а тепер уявила себе княгинею, — додає інший.

— Їй би не тут бути, а на кухні, посуд мити, — глузливо сміється хтось третій.

— Князь, мабуть, сам жалкує, що зв’язався з нею. Подивись на нього — він навіть не снідає з нею.

Я стискаю пальці на колінах.

Так, Вітольд не прийшов на сніданок. І, здається, взагалі не планує зі мною спілкуватися.

Я знаю, що слуги думають про мене саме так. Що для них я ніхто. Нещасна дівчина, яку випадково посадили у високе крісло, але яка не знає, як поводитися серед усієї цієї величі.

І найгірше те, що, можливо, вони мають рацію.

Я сиджу нерухомо і з усіх сил намагаюсь не звертати уваги на чужі голоси, але вони впиваються в мене, як гострі леза.

— Недостойна вона князя, — насмішкувато каже одна зі служниць.

— А хто б сумнівався? Всі тут знають, що князь тільки з жалю взяв її. А серце його належить графині Єлизаветі, — додає інша.

— І графиня цього так просто не залишить. Їй однієї ночі вистачить, щоб нагадати князеві, кого він насправді хоче, — підхоплює хтось із чоловіків.

— А ця, нова княгиня… Вона ж навіть говорити з ним боїться. Як вона його утримає?

Їхній сміх ріже мене по живому. Я стискаю руки в кулаки, але голос мій десь губиться в горлі.

— Що вона тут забула? Вона навіть вигляду не має… Ну, подивіться на неї! Зовсім не рівня князю, — глузливо хмикає одна зі служниць.

— Чекайте, ось побачите, довго вона тут не протримається, — підсумовує хтось, і всі знову тихо сміються.

У мене тремтять руки. Очі палають від сліз, але я не даю їм волі. Я не можу плакати тут. Не можу дозволити їм побачити, що їхні слова мене ранять.

Я тут чужа. Я для них — ніхто. І для Вітольда… теж.

У цей момент в обідню залу заходить Вітольд. Його погляд одразу зупиняється на мені — заплаканій, розгубленій, з очима, повними болю. На мить мені здається, що він проігнорує мене, просто пройде повз, як зазвичай. Але раптом його обличчя темніє, а в голосі звучить залізна рішучість.

— Що тут відбувається? — його голос ріже повітря, як гострий ніж.

Слуги, що ще мить тому шепотілися, мовчки відступають назад. Дехто навіть опускає очі додолу, розуміючи, що потрапив у немилість господаря.

— Кожен, хто насмілився говорити гидоту в бік моєї дружини, буде покараний, — його голос низький, сповнений загрозливої сили. — Всіх винних випороти різками. Без винятку.

Він кидає погляд на старшого дворецького, і той, ледь приховуючи переляк, швидко киває, подаючи знак іншим виконувати наказ.

Я шокована. Це жорстоко. Несподівано. І водночас… вперше Вітольд заступається за мене. Але чи означає це щось більше, ніж просто бажання відстояти свою владу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍