Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

астронавти з МКС можуть будь-якої хвилини повернутися на Землю. Та найважливіше — орбітальна станція обертається на висоті якихось 400 кілометрів, тобто люди на ній не покидають магнітне поле Землі, яке захищає їх від космічного випромінювання. Бо саме космічні промені становлять найбільшу загрозу для майбутньої експедиції.

Космічні промені — це заряджені частинки високих енергій, переважно протони та ядра гелію, які потрапляють у Сонячну систему з відкритого космосу. Вони здатні розривати на шматки клітини та руйнувати ДНК, і на відміну від сонячного вітру захиститися від них майже неможливо. Вони пробивають будь-яку броню. Між ученими досі точаться суперечки щодо того, якими серйозними будуть наслідки тривалого опромінення цими частинками. Оптимісти запевняють, що у членів екіпажу марсіанського корабля лише трохи зросте ймовірність розвитку ракових захворювань. Песимісти ж стверджують, що розтягнуте в часі бомбардування мозку високоенергетичними протонами супроводжується ризиком утрати частини когнітивних навичок й астронавти на підльоті до Марса будуть неспроможні продовжувати місію.

Іще однією проблемою є післяпольотне відновлення. Аби зрозуміти, що й до чого, достатньо переглянути будь-яке відео з астронавтами з МКС одразу по їхньому поверненню на Землю. Після кількох місяців на орбітальній станції добре треновані чоловіки й жінки заледве рухаються та говорять. На Землі із цим не виникає проблем: новоприбулих зустрічає спеціальна команда. Але як бути на Марсі? Пів року в невагомості, місяці неперервного опромінення, виснажливий тряский спуск, і в підсумку астронавти опиняються посеред безживної пустки, де на них ніхто не чекає. І коли раптом під час посадки щось виявиться не так, їм доведеться діяти негайно, зразу ж після приземлення. Як розв’язати цю проблему, поки не знає ніхто.

Далі — власне космічний корабель, який везтиме нас до Марса. Маск планує доправляти людей на Міжпланетній транспортній системі Starship. Це багаторазовий космічний корабель із потужністю виводити на орбіту чималі вантажі, проте закрадаються сумніви щодо його придатності для пілотованого польоту на Марс. Помилково вважати, що коли Starship може приземлятися в атмосфері Землі, то він так само легко приземлиться й на Марсі. Річ навіть не в такій очевидній проблемі, як непідготовленість посадкових майданчиків. Основна проблема — в марсіанській атмосфері. Її густина недостатня для того, щоб ефективно загальмувати апарат, і водночас щільності марсіанського повітря якраз вистачає, щоби спалити корабель у разі входу в атмосферу під неправильним кутом. Усі ті апарати, які людство успішно перемістило на поверхню Марса, спускалися в кілька етапів. Спершу ковзання у верхніх шарах атмосфери, потім гіперзвуковий парашут, який не лише сповільнює, а й дає змогу теплозахисному шарові охолонути, далі знову аеродинамічне гальмування, ще один, менший парашут, і нарешті завершальний етап — посадка на реактивній тязі. Це не означає, що Starship не здатен пройти крізь атмосферу Марса та приземлитися, просто корабель такої конструкції на спробі досягти поверхні Марса стане значно загрозливішим для екіпажу, ніж менший модуль, який спускатиметься поетапно із застосуванням парашутів. Експедиція на Марс і так є небезпечною затією, то навіщо ризикувати ще більше? Значно безпечнішою буде місія, аналогічна до висадки на Місяць, із використанням порівняно невеликої спускної капсули, подібної до космічного корабля «Оріон» від компанії «Боїнг» чи на той же Dragon Crew від SpaceX. Таку капсулу буде легше сповільнити в атмосфері Марса, і вона точно не перекинеться після торкання марсіанської поверхні. Навіть якщо Маск наважиться запускати на Марс свої Starship’и, знадобиться щонайменше кілька безпілотних місій, щоб усе ретельно протестувати. Це вимагає часу, і це, власне, основна причина, чому ми не побачимо людину на Червоній планеті до кінця десятиліття.

Іще один аспект, який стосується Starship’а, — він завеликий. Ніхто не споряджатиме в першу експедицію відразу кількадесят астронавтів. Навіть не беручи до уваги, що їм там (поки що) нічого робити, всіх цих людей потрібно годувати, обігрівати, забезпечувати киснем, а це логістичне пекло, бо вантажі доведеться доправляти аж за п’ятдесят мільйонів кілометрів. Значно раціональніше відрядити до Марса екіпаж із чотирьох-шести астронавтів.

Цікаво, що цей екіпаж може складатися лише з астронавток. І це не якийсь реверанс у бік фемінізму. Жінки здебільшого менші та легші за чоловіків. Вони споживають у півтора раза менше кисню, води та харчів. Зекономлене місце можна використати для додаткового дублювання систем життєзабезпечення, що підвищить загальні шанси на успіх експедиції. Є також дослідження, які вказують, що серед трьох типів екіпажів — чоловічого, жіночого та змішаного — найпереконливіші результати у стресових умовах демонструє саме жіночий. У змішаному впродовж тривалого перельоту може виникнути тертя на сексуальному ґрунті. В чоловічому колективі є ризик, що чоловіки почнуть змагатися між собою, що зрештою призведе до конфліктів. Тому жіночий — найкращий варіант. Чи буде перша місія на Марс сформована лише з жінок? Я не знаю. Проте це точно було б оптимальним рішенням.

Ну й насамкінець. Чому взагалі аж так перейматися безпекою? Чому б не дозволити кільком добровольцям-відчайдухам — а такі точно знайдуться — просто полетіти й подивитися, що з того вийде? Насправді ідея така собі. За першим запуском корабля Dragon Crew у прямому ефірі спостерігали 4 мільйони людей. Годі й казати, що за марсіанською місією стежитимуть у рази більше та прискіпливіше. А тепер уявіть: на півдорозі до Марса відмовляє одна з критично важливих систем, унаслідок чого весь екіпаж гине. І далі замість шістьох астронавток до Червоної планети летять шестеро мерців. НАСА, вочевидь, вчасно перерве трансляцію, та це мало що змінює. Весь світ знатиме, що вони там є. Хто може прогнозувати, як швидко після такого людство наважиться скерувати до Марса другу експедицію? І чи наважиться взагалі? І чи з’явиться коли-небудь наступний Ілон Маск, коли щоразу, думаючи про Марс, ми згадуватимемо шістьох трупів, яких успішно спустили на його поверхню?

Саме тому ми мусимо перейматися. Ми у буквальному сенсі не маємо права на помилку.

Життя на Марсі

Американський авіакосмічний інженер Роберт Зубрін наприкінці своєї книги «Курс на Марс» наводить цікаве припущення. Він пише, що життя на Землі цілком може походити від мікроорганізмів, які спершу сформувалися на Марсі й лише потім потрапили на нашу планету з метеоритами. На перший погляд, Зубрінова ідея не оригінальна — такий собі частковий випадок гіпотези панспермії. Ось тільки це лише на перший погляд. Від загалом нічим не обґрунтованої гіпотези панспермії припущення Зубріна відрізняється тим, що, по-перше, має підстави і, по-друге, його можна перевірити. Коли ми дістанемося до Марса, певна річ.

Роберт Зубрін зауважив, що швидкість еволюції на Землі корелює з концентрацією кисню