Мері Роуч - Вояки

Шкода, що на війні так не зробиш.

Щоб вставити затичку достатньо глибоко для того, щоб вона виконала своє призначення, вушну раковину треба відтягнути вбік і назад. Якщо на вас армійський шолом, це зробити неможливо. У розпалі бою ніхто не буде зупинятися, щоб зняти шолом, відтягнути вуха, вставити затички, знову затягнути ремінець шолома. На стрільбищі для цього час є, можливо, на полі бою громадянської війни на таке теж часу вистачило б, адже перед тим, як лунав наказ наступати, солдати повинні були вишикуватися в лави. Тоді й тут (на стрільбищі) було приблизно відомо, коли стрілятимуть, отже, був час підготуватися: хоч прикріпити багнета, хоч вставити затичку.

Та поля бою для вишикуваних лав більше не існує. Лінія фронту всюди. Вибухові пристрої розриваються, і «кінетика» настає зненацька і без попереджень. Щоб захистити слух за допомогою затичок, довелося б ходити з ними у вухах усі тринадцять годин патрулювання, а там протягом 95 відсотків часу нічого гучного не трапляється. Так ніхто не робить. Тому Фоллон і каже: «У військових немає проблеми шуму. У них проблема з тишею».

— Група 2! — вигукує Крейг. (Це моя група.) — Вийти на лінію вогню!

— Привіт, як справи? — каже мій інструктор. — Мене звати Джек.

Джек не схожий на спецпризначенців, яких я зустрічала раніше. Він здається товариським, як лабрадор-ретривер. Він чисто поголений, як регіональний менеджер з продажів. Можливо, він проводить таємні операції в Сан-Дієго чи Скоттсдейлі та, як бородатим спецагентам, що працюють у країнах, де є «Аль-Каїда», йому треба вживатися в образ місцевого. Можливо, тепер у нього перерва між операціями.

Джек указує на мій шолом:

— Ці ремінці мають проходити через ваші навушники. Тоді шолом може трохи тиснути. Можливо, вам треба трохи послабити ремінці.

Одна з проблем ТКАПС, що їх надягають поверх вух, не обладнання саме по собі, а те, як воно розподіляється. Кріплення шолома з’явилися раніше, ніж ТКАПС. Коли солдат надягає шолом поверх навушників, той виявляється затісним. Така, здавалося б, непримітна помилка планування закінчилася для багатьох чоловіків значною втратою слуху. Якось поряд із Джеком спрацював саморобний вибуховий пристрій, а ТКАПС він не надягнув. «Було спекотно, і в мене від них боліла голова. Я й вирішив один раз їх не надягати, тільки на одне патрулювання. Саме тоді й нарвався на той вибух та дістав суттєве погіршення слуху. З Ероном трапилося таке саме».

Праворуч від мене лікар, досить грізний на вигляд, уже вистріляв перший магазин. А я ще вовтужуся з тими ремінцями.

— Давайте я вам допоможу, — каже Джек. Я опускаю руки і дозволяю йому зайнятися шоломом. — Ой, вибачте! Я не хотів смикати волосся.

Лагідний снайпер, це ж треба.

Джек передає мені М-16.

— Доводилося стріляти з такої зброї?

Я хитаю сильно обважнілою головою. Джек дає мені магазин і показує, як треба заряджати. Я таке бачила в кіно — треба швидко пристукнути по магазину долонею.

Не виходить.

— В інший бік. Кулі мають «дивитися» вперед.

М-16 має прицільний пристрій з маленькою червоною стрілкою посередині. Аби у щось чи (о Боже ж мій!) у когось поцілити, треба сумістити цю стрілку з ціллю та натиснути на спусковий гачок. Як «тиснути», так і «тягнути» стосовно зусилля, що прикладається до спускового гачка, — перебільшення. Це таке незначне, дрібне ворушіння пальця, як у дитини, котрій щось наснилося. Таке швидке, воно зовсім не потребує сили, тому мені важко пов’язати його з чимось значним. Таким рухом ми перегортаємо сторінку, натискаємо кнопки клавіатури, чухаємось. Позбавлення життя мало б потребувати більше м’язів.

Звук пострілу М-16 має гучність близько 160 децибелів. Джек вважає, що за понад десять років служби в Силах спеціальних операцій він зробив десь сто тисяч пострілів. Саме звуки пострілів і вибухів, а не «постійні» довготривалі шуми моторів і роторів (а ще програвачів MP-3)[64], поглинають більшу частку того мільярда доларів, який Адміністрація у справах ветеранів щорічно витрачає на подолання послаблень слуху та появи шуму у вухах.

З тих ста тисяч пострілів більшість минула для Джека непоміченою. Не тому, що він використовував засоби захисту, просто його увага була зосереджена не на них. «Під час перестрілки усе відбувається дуже близько і дуже особисто, — каже Джек, — мозок зосереджується на найважливішому». Це один із механізмів виживання, він має назву «слухове відсторонення». Можливість того, що слух трохи погіршиться, не має особливого значення.

Думаю, снайпер також не дуже переймається речами, на яких я чомусь зараз сфокусована: коли піднімаєш руки, щоб втримати гвинтівку, лежачи на животі, бронежилет налізає на задню частину шолома, той зсувається вам на лоба й тисне на тактичні окуляри так, що лінзи врізаються вам у щоки.

— Як ви виконуєте свою роботу? — Так, я настирна письменниця.

Джек певний час мовчить. Мабуть, це запитання йому ставили не раз, при цьому більшість людей, які його ставили, мали на увазі не незручності сумісного використання різних засобів балістичного захисту.

— Тут багато до чого треба звикнути.

Навіть знаючи, що за час, який вони сьогодні тут провели, спецпризначенцям заплатять, я не втримуюся від припущення, що вони це все робили, аби отримати стейк. Ця думка виникає, коли працівник їдальні Кемп-Пендлтона ставить перед Джеком та переді мною таці з філе-міньйоном завбільшки з гранату. Фоллон замовив рибу. Здається, він майже готовий заплакати.

— Знаєте, що для нас найважче?[65] — Джек обводить стіл поглядом. — От саме тут.

— Так. — Я здогадуюсь. Сторонні та їхні запитання і припущення.

Але, виявляється, Джек ні на що таке не натякав. Кажучи «для нас» він мав на увазі не снайперів та бійців спецвійськ, а людей з погіршеним слухом. І його «саме тут» стосувалося шуму за обіднім столом. Джек розказує, що дехто з таких людей знаходить розв’язання проблеми в тому, що ставить забагато запитань, а потім вдає, що чує відповіді.

— Вони сидять, кивають, примовляють: «Ага, угу…»

А дехто просто не розмовляє. Відсторонюється.

Різновид такого відсторонення іноді виникає під час бойових дій. Я розказую Джекові та Фоллонові про роботу групи дослідників Національного військового центру аудіології та мовлення Волтера Ріда (Walter Reed's National Military Audiology and Speech Center). Дуг Брунгарт і Бен Шеффілд документували вплив погіршення слуху на смертність та живучість. (Через те що для збирання даних Шеффілдові треба було носитися туди-сюди в гущі події, замість реального бою дослідження проводили під час військових навчань.) Солдати 101-ї повітряно-десантної дивізії погодилися надіти спеціальні шоломи, у яких були симулятори погіршення слуху. Навіть слабке порушення слуху