Мері Роуч - Вояки

Поки ми йдемо, у моїх навушниках розгортаються кілька бесід. Один чоловік розмовляє з оператором дрона, інший зв’язується з пілотом «Кобри» та керівником вправи. Будь-хто, зокрема й президент Сполучених Штатів, якби захотів, може ввімкнути на навушниках сьомий канал і послухати. (Коли «морські котики» штурмували укриття Усами бен Ладена, у них були навушники ТКАПС, і президент Обама та держсекретар Клінтон їх слухали.)

Не знаю, як часто наш спецпризначенець натискав кнопку «говорити» і чи все, що я казала, до нього долинало, та, мабуть, розшифрування переговорів здаватиметься дещо дивним.

— Наближаємося до селища, закінчив.

— Прийнято, Ліберті. Є зміни на об’єкті?

— Тобі треба чимось прикрити потилицю від сонця.

— Тут Гаммер згори. Бачу чотирьох осіб чоловічої статі призовного віку[61], здається, вони йдуть у напрямку об’єкта.

— Вас зрозумів, Гаммер.

— А таліби використовують засоби захисту слуху?

— Тут Гаммер. У нас тут масовий вихід жінок і дітей із селища. Ще двоє чоловіків призовного віку вовтузяться під брезентовим тентом.

— Активую засоби підтримки.

— Ореол, вам дозволено застосування ракет і стрілецької зброї, закінчив.

— А ці дірки в землі — це від мін чи.

— Приготуватися до атаки!

— … нірки ховрашків?

— Вогонь по противнику!

Починається симуляція стрілянини. Я і Мері просто за мною щосили намагаємося не відставати від нашого хлопця, але так, щоб не натикатися на нього, коли він зупиняється для стрільби. Намагаюсь уявити, який вигляд наша група має збоку, але мозок не може вибрати між кадрами з «Тридцять хвилин по півночі» та різновидом лєтки-єнки[62]. Натомість в уяві виникає картинка двох офіцерів, які повертаються з обіду.

— Що це там таке? — один штовхає другого ліктем.

— Отоларингологи.

Виконавши вправу, повертаємось до будівлі. Здаємо спорядження та заходимо в аудиторію, на нас чекає сеанс запитань-відповідей зі спецпризначенцями. Вони вже сидять на розставлених у ряд у передній частині кімнати стільцях. Перше запитання: «У скількох з вас порушення слуху»? Усі дванадцятеро піднімають руки. Одне дослідження (з часів до появи ТКАПС) виявило, що в бійців сил спеціального призначення порушення слуху виникали частіше, ніж у середньому в армії. Це тому, що вони як під час навчання, так і при виконанні своїх обов’язків більше, ніж середньостатистичний солдат, мають справу з вибухами та пострілами великокаліберної зброї. Якщо це не снайпери, звичайно. Спецзагонівці або надто тихі, або надто гучні.

— Не розумію, — каже хтось із заднього ряду, — я отоларинголог, та в мій кабінет ніхто не приходить кажучи: «О Господи, я не чую! Був нещасний випадок, і в мене погіршився слух».

— Хлопці хочуть і далі виконувати свою роботу, — пояснює чоловік, що сидить на стільці номер 8.— Якщо після перевірки виявиться, що слух погіршився до рівня, нижчого від встановленого, це або визнання непридатності, або оформлення купи паперів, щоб дозволили повернутись. А ці чоловіки здебільшого люблять свою справу. Вони намагаються не потрапляти до отоларингологів, як і до інших лікарів.

— Я хочу і далі робити те, що роблю, — погоджується хлопець зі стільця номер 3.— Коли я проходжу ті тести. Як би це сказати? Я хочу їх пройти, отже: «ОК, я думаю, я чую той звук», — якось так.

Та він махлює!

Отже? Це ж спецвійська. «О Господи, я не чую!» просто не вписується в сценарій. Під час вогневого контакту ймовірність того, що когось із команди поранять чи вб’ють, перевищує п’ятдесят відсотків. Хвилюватися щодо погіршення слуху просто ніколи. Це — даність.

— Ти очікуєш, — додає боєць зі стільця номер 2,— що на час звільнення в тебе буде погіршений слух.

Фоллон, згадуючи службу в артилерії, каже, що він хотів досягти погіршення слуху. «Якщо в тебе все добре зі слухом, це означає, що ти нічого не робив». Правда, це просто може означати, що в тебе від народження сильний медіальний оливокухлеарний (МО) рефлекс, завдяки якому мозок знижує рівень занадто гучних різких звуків. Природний ТКАПС. Лінн Маршалл, дослідниця з Лабораторії медичних досліджень підводного флоту, яка тут сьогодні присутня, колись розробляла простий тест, що дозволяє виявляти людей зі слабким МО-рефлексом, щоб можна було подбати про додатковий захист для них.

Зі стільця номер 6 ми чуємо: «ТКАПС нам пропихують під гаслом “Захисти свої вуха!”, але насправді нам важливіша функція зв’язку. Розуміння ситуації». Згідно з даними Провідного центру досліджень слуху, 50–60 відсотків розуміння ситуації становить інформація від органів слуху.

Фоллон просить ставити останнє запитання перед тим, як ми підемо обідати. І знову воно звучить із заднього ряду — майже як благання:

— А хоч комусь із вас отоларинголог зробив хоч щось добре?

— Так, — зголошується чоловік зі стільця номер 5, у нього темне волосся, темні очі, він весь якийсь темний і поки що здебільшого мовчав. — Мені дібрали слуховий апарат.

Що?! Мужній і всемогутній боєць спецвійськ носить слуховий апарат? Моя реакція — легке ошелешення, майже таке, яке я відчула, коли прочитала новину про те, що Анджеліна Джолі видалила груди. Тим часом чоловік ставить під сумнів процедуру визначення непридатності до служби:

— У нас же дозволено служити, якщо людина користується приладом для коригування зору? Ну, а в мене прилад для коригування слуху.

У чому різниця? Я розумію, що командування Сил спеціальних операцій має шанс досягти успіху в завданні, яке виконати не легше, ніж усунути Усаму бен Ладена, — у позбавленні слухового апарата тавра ганьби.

Факт, що чотиризірковий генерал у відставці Дейвід Петреус[63] якось дістав кулю в груди на стрільбищі, цікавий, але, з огляду на момент, не заспокоює. Та й робота Крейга Блейзінгейма полягає не в заспокоєнні. Його робота тут, на стрільбищі Кемп-Пендлтона — і він чудово з нею справляється, — полягає у вибиванні з нас будь-яких залишків самовпевненості, що могла ще залишитися після ознайомлення з найближчими місцями медичної евакуації та з діями в разі, якщо під час виконання стрільб з напівавтоматичної штурмової гвинтівки M-16A4 за комір залетять гарячущі фрагменти кулі. («Просто скажіть: “Агов, у мене тут трохи латуні”».)

Нашими інструкторами зі стрільби будуть спецпризначенці. Ми вистріляємо по два магазини, один — скориставшись затичками для вух, другий — ТКАПС. Очевидно, це має нам продемонструвати, як важко розібрати команди при застосуванні засобів пасивного захисту слуху. Думаю, наживкою для отоларингологів було: «Гайда стріляти з М-16 зі спецпризначенцями»! (На мене подіяло.)

Крейг ділить нас на дві групи, одна половина йде на вогневу позицію, друга (і я також) чекатимуть неподалік, у місці підготування.

— Якщо це не для вас, — каже Крейг, — якщо почуваєтеся якось чудернацько, покладіть зброю на землю,