Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

бите скло, краями та іншого непотребу, яке жбурляли в нього воормі й природи якого не годиться тут згадувати. Ці нерозвинені, брутальні дикуни повисовували з темних отворів печер свої відразливі голови та руки й зустрічали мисливцеве просування вгору лютими завиваннями та невичерпними запасами покидьків. Хай там як, але вони не зачіпали Рафтонтіса й, здавалося, щосили намагалися уникати того, щоб влучити у птаха своїми снарядами, хоча той, розпростерши широкі крила та ширяючи в повітрі, неабияк заважав їм цілитися в Ралібара Вуза. А мисливець тим часом вже наближався до найнижчого лігва. 

Завдяки цьому частковому захистові мисливець зміг дістатися печери, не зазнавши суттєвих ушкоджень. Вхід був доволі вузьким, і Рафтонтіс, роззявивши дзьоба та змахуючи крильми, налетів на воормі, змушуючи їх відступити в глибину печери, щоб Ралібар Вуз устиг твердо стати на виступі, що правив їй за поріг. Одначе деякі воормі спершу кидалися долілиць, даючи Рафтонтісу пролетіти, а тоді підводилися й нападали на комморіомця, що йшов слідом за своїм проводирем у сморідний морок. Ці створіння стояли, випроставшись лише на половину свого зросту, і їхні кошлаті голови сягали мисливцеві до боків і стегон. Вони гарчали та клацали зубами, наче собаки, й дряпалися довгими гачкуватими пазурами, що застрягали у ланках його обладунку. 

Беззбройний, бився він, корячись своєму ґешеві, й обрушував на їхні мерзенні обличчя удари кольчужних кулаків, охоплений справдешнім шалом, який анітрохи не нагадував запал мисливця. Він відчував, як кігті та зуби воормі ламались об щільно переплетені ланки його обладунку, коли він відштовхував їх від себе; та щойно йому вдавалося пробитися трохи вглиб огорнутої мороком печери, як на їхнє місце ставали інші; немов розлючені змії, били його по ногах самиці, а молодняк слинив йому гомілки ротами, в яких іще не виросли ікла. 

Попереду, скеровуючи його, лунало лопотіння крил Рафтонтіса та хрипкі крики, що час від часу видавав цей птах і які нагадували напівсичання-напівкрумкання. Темрява душила комморіомця тисячею смородів, його ноги на кожному кроці ковзали в крові та нечистотах. Однак невдовзі мисливець збагнув, що воормі дали йому спокій. Долівка печери йшла донизу, і незабаром до його ніздрів долинули різкі, ядучі мінеральні запахи. Якийсь час він пробирався навпомацки крізь сліпу ніч, а тоді спустився крутим схилом печери та опинився у чомусь на кшталт підземної зали, в якій не панувало ані денне світло, ані темрява. Тут скелясті склепіння видніли у тьмяному світінні: таке сяйво могло сіятися від прихованих місяців. Звідти Рафтонтіс повів його спадистими гротами та небезпечними краями понад безоднями до світу під горою Воормітадрет. Усе навколо було осяяне тим тьмяним неприродним світінням, джерела якого мисливець ніяк не міг виявити. Над головою в нього шугали якісь туманні крила, надто широкі, щоб бути крилами кажанів, час від часу в оповитих тінями кавернах йому випадало уздріти велетенські, страхітливі громаддя, подібні до величезних почвар і гігантських рептилій, які обтяжували Землю в давніші часи, але через примарність того світла він не міг сказати напевне, чи були то постаті живих істот, а чи лише форми, яких набули камені. 

Сильним був той примус, який справляв ґеш на Ралібара Вуза; заціпеніння охопило його розум, і відчував він лише притуплений страх, приголомшення і подив. Здавалося, що його воля та думки йому більше не належали, а були волею й думками когось іншого. Шляхом, який був темним, але відомим заздалегідь, він сходив у глибини, де на нього чекав якийсь незнаний, однак визначений наперед кінець. 

Урешті-решт птах Рафтонтіс зупинився й почав промовисто ширяти в печері, що відрізнялася від решти найогиднішою мішаниною запахів. Спершу Ралібар Вуз подумав, що та печера порожня, та пройшовши вперед, аби приєднатися до Рафтонтіса, він перечепився через якісь висхлі рештки, що лежали на підлозі й виявилися обтягнутими шкірою скелетами людей та різноманітних тварин. А тоді, простеживши за яскравим, як жарина, поглядом птаха-демона, комморіомець розрізнив у темній заглибині безформне громаддя якоїсь істоти, що лежала долічерева. При його наближенні те громаддя трохи поворухнулося і з нескінченною лінивістю повело велетенською, схожою на ропушачу, головою. Тоді голова ледь розплющила очі, немовби ще не вповні пробудившись із глибокого сну, так, що збоку вони видавалися двома шпаринами на чорному безбровому обличчі, крізь які соталося фосфоричне сяйво. 

Серед численних смородів, які здіймалися вгору, беручи в облогу його ніздрі, Ралібар Вуз відчув дух свіжопролитої крові. Його відразу пройняв жах, адже він побачив, що перед темним чудовиськом лежала спорожніла оболонка якоїсь істоти, що не була ані людиною, ані твариною, ані воормі. Мисливець нерішуче застиг на місці, боячись підійти ближче, і безсилий відступити. Але, спонукуваний сердитим сичанням археоптерикса, а на додачу ще й замашним ударом його дзьоба, що поцілив йому між лопаток, комморіомець пішов уперед, аж поки зміг розгледіти гладке темне хутро на охопленому дрімотою тілі та сонно випростаній голові. 

З новим жахом і відчуттям огидної загибелі, що мала його спіткати, він почув, як його власний голос мимоволі промовив: 

— О володарю Тсатоґґуа, я є кривава офіра, яку прислав тобі чаклун Ездаґор. 

Ропушача голова спроквола нахилилася вбік, очі розплющилися трохи ширше, і світло полинуло з них, струменіючи в’язкими цівками на вкриті складками нижні повіки. А тоді здалося Ралібарові Вузу, немовби він чує глибокий, розкотистий звук; але не відав він, чи звук той відлунював у присмерковому повітрі, а чи в його голові. Аж ось той звук набрав форми, хоча й доволі грубої, складів і слів: 

— Годиться подякувати Ездаґорові за цю офіру. Та оскільки я нещодавно поживився повнокровною жертвою, то голод мій наразі погамовано, й не потребую я цього. Хай там як, а може статися, що інших Древніх мордує спрага чи голод. А оскільки ти прийшов сюди, перебуваючи під ґешем, то негоже, аби йшов звідсіля без іншого. Тож я накладаю на тебе цей ґеш, аби ти рушив звідси до глибин, пройшов крізь печери та врешті-решт, по довгому спускові, дістався незглибимої безодні, над якою бог-павук А́тлак-На́ча снує свої неокраї тенета. І там, покликавши Атлак-Нача, ти мусиш сказати: «Я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа». 

Тож Ралібар Вуз разом із Рафтонтісом, який вказував йому шлях, забрався з-перед очей Тсатоґґуа шляхом іншим, ніж той, який привів його сюди. Тепер шлях ставав чимдалі крутішим, він лежав підземними порожнинами, такими неозорими, що годі окинути їх поглядом, уздовж урвищ, які прямовисно обривалися, зникаючи в незвіданих глибинах, де неквапно погойдувалося чорне шумовиння та лунав заколисливий шепіт морів попідземного світу. 

Зрештою на краю прірви, протилежний край якої губився у темряві, нічний птах нерухомо завис у повітрі, розпластавши крила та звісивши хвоста додолу. Ралібар Вуз наблизився до самого краю провалля й побачив, що через певні проміжки до кручі під його ногами прикріплені велетенські тенета, що обплели безодню, неначе міст поєднуючи її краї численними чарунками та перетинами своїх сірих і товстих, як мотузки, пасом. Крім цього, над прірвою не було жодного мосту. Удалині на одній з ділянок павутини він розгледів темну постать, що була завбільшки як людина, яка сидить навпочіпки, проте мала довгі, подібні до павучих, кінцівки. А тоді,