Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

[335] Гліптодон (лат. Glyptodon) — рід вимерлих близько 10 000 років тому тварин ряду неповнозубих. Зовні дещо подібні до сучасних броненосців, гліптодони досягали майже 3 м завдовжки і важили до 2 тонн, а також мали товстий панцир, що складався з численних зрощених кісткових пластинок і прикривав зверху весь тулуб тварини. На голові гліптодонів був невеликий кістковий щит, утворений такими ж пластинками, а хвіст був захи- щений, як чохлом, зрощеними шпичастими кістковими кільцями.

[336] Кларк Ештон Сміт написав це оповідання в серпні 1932 року. Первісно він назвав його «The Eidolon of the Blind» («Ідол сліпців») і в листах до Авґуста Дерлета писав, що це буде «жорстоке й страхітливе» оповідання із «закінченням у дусі Данте», «до пари» його попередній марсіанській історії — «Склепи Йог-Вомбіса». Та попри сподівання автора, з усіх його творів оповідання «Мешканець безодні» чи не найбільше постраждало від свавілля редакторів, а сама його публікація супроводжувалася такими негараздами, що згодом Сміт став називати його не інакше, як своїм «тричі безталанним оповіданням». Проблеми почалися у вересні 1932 року, коли головний редактор Weird Tales, Фарнсворт Райт відхилив оповідання, як таке, що може «викликати огиду» у багатьох читачів часопису. Сміт, обурений такою оцінкою, в жовтні спробував опублікувати твір у Wonder Stories, одначе Г’юґо Ґернсбек, головний редактор цього видання, зажадав від автора додаткових описів, які слугували б «псевдонауковим поясненням» того наркотичного екстазу, який ідол з невідомого матеріалу викликав у марсіан і людей. Тоді автор ще раз спробував подати оповідання до Weird Tales, але знову дістав відмову. Зрештою Сміт погодився на вимоги Ґернсбека і додав до твору близько тисячі слів, які, не шкодячи загальній атмосфері, вводили в текст нового персонажа — безокого землянина Джона Чалмерса, який колись був археологом і, потрапивши в полон до марсіан — здеградованих залишків вимерлого народу йоргі, прожив з ними під землею багато років, навчився їхньої мови і звичаю поклоніння ідолові таємничої підземної істоти. Він фігурує в тому епізоді, де земляни вперше бачать ідола, й розповідає про його властивості, а згодом згадується вже як напівз’їдений труп (замість тіла троглодита, про яке йдеться у первісній версії). Та хоч фрагмент із Чал- мерсом і додав до історії кілька деталей, його було дописано виключно для того, щоб редакція схвалила твір, нічого суттєвого до авторського задуму він не додавав. Натоді Сміт тішився вже тим, що зміг залишити основну частину тексту, і особливо — плекану ним розв’язку, недоторканими. Проте не так сталося, як гадалося. Вже після публікації Сміт виявив, що редакція без його відома та дозволу змінила назву оповідання на «The Dweller in the Martian Gulf» («Мешканець марсіанської безодні»), у самому тексті було видалено цілі абзаци ретельно вибудуваного описового матеріалу, а на додачу ще й переписано кінцівку. Її зробили більш «м’якою» (у ній Беллманові вдалося зберегти зір і втекти), і це було зроблено настільки непрофесійно й недолуго, що кілька доданих редакторами речень впадають в око відмінністю від філігранного Смітового стилю, і навіть містять у собі помилку! Автор мав усі підстави приписати ці зміни якомусь «напівписьменному конторському служці», адже вони так спотворили й понівечили текст, що первісну історію було фактично знищено. Цей випадок поклав край співпраці Сміта з Wonder Stories. Те, як редактори часописів поставилися до цього твору, стало однією з причин того, чому Сміт у середині 1930-х років облишив написання прози. Саме оповідання без редакторських змін уперше було опубліковане 1960 року в збірці «Abominations of Yondo» від видавництва Arkham House. Оригінальний друкопис цього твору, на жаль, не зберігся. В цій книзі наведено найповнішу версію оповідання, найближчу до першотвору, яким його хотів бачити Кларк Ештон Сміт.

[337] Genius loci (лат.) — дух місця або геній місця. У римській міфології — дух-покровитель певного місця, яким могли бути якийсь куточок землі, селище, будівля, гора, окреме дерево тощо. Латинський вираз genius loci у XVIII cторіччі запозичили британські письменники, які популяризували його і стали вживати для того, щоб передати атмосферу того чи іншого краєвиду.

[338] Сul-de-sac (фр.) — «глухий кут», «закут».

[339] Пісочник крикливий (лат. Charadrius vociferus) — прибережний птах ряду Сивкоподібних (Charadriiformes). Поширений практично всією територією Канади і Сполучених Штатів. Його можна зустріти на відкритих місцевостях, на низькотравних луках, часто коло води, на мілинах вздовж річок, на прирічкових луках. При польоті та для відвернення уваги від гнізда цей птах видає високий протяжний крик кіл-дііі, кіл-ді-ді-дііі, або киїт-киїт-киїт, за який дістав свою видову назву, а також англійську назву kildee або killdeer.

[340] Йдеться про друкарську машинку виробництва фірми «Е. Ремінґтон і сини» — знаної американської зброярні. Це була найперша друкарська машинка, що з’явилася в продажу 1873 року.

[341] Хоакін Соролья і Бастіда (1863–1923) — іспанський майстер декоративного живопису, найвидатніший представник іспанського імпресіонізму.

[342] Ситник тонкий (лат. Juncus tenuis, англ. Wiregrass) — вид трав’янистих рослин з родини ситникових (лат. Juncaceae), походить з Північної Америки; натуралізований, зокрема, у Євразії. Росте у вологих місцях, на луках і болотах.

[343] Кларк Ештон Сміт завершив роботу над оповіданням «Genius Loci» 26 вересня 1932 року. В листі до Авґуста Дерлета від 28 вересня 1932 року Сміт писав, що зовсім не певен, чи зможе продати оповідання хоча б якомусь часопису, адже «воно видасться надто витонченим для палп-журналів, а високочолим редакторам не сподобається елемент надприродного». Втім, сталося інакше. Редактор Weird Tales охоче прийняв оповідання, і воно вийшло друком 1933 року в червневому числі того часопису. Loci» 26 вересня 1932 року. В листі до Авґуста Дерлета від 28 вересня 1932 року Сміт писав, що зовсім не певен, чи зможе продати оповідання хоча б якомусь часопису, адже «воно видасться надто витонченим для палп-журналів, а високочолим редакторам не сподобається елемент надприродного». Втім, сталося інакше. Редактор Weird Tales охоче прийняв оповідання, і воно вийшло друком 1933 року в червневому числі того часопису.