Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

неначе сновидець, що чує у своєму кошмарі якийсь звук, почув він, як його власний голос гучно кричить: 

— О Атлак-Нача, я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа. 

Темна постать із неймовірною спритністю підбігла до нього. Коли вона наблизилася, він побачив на її приземкуватому ебеново-чорному тілі, внизу черева, між численними суглобами ніг, щось на кшталт обличчя. Обличчя те поглянуло знизу вгору з химерним виразом, в якому змішувалися сумнів і запитання; і жах поповз жилами відважного мисливця, коли він зустрівся поглядом з маленькими лукавими очицями, навколо яких густо росли волоски. І тоді до чоловіка промовив тонкий, різкий, пронизливий, як жало, голос бога-павука Атлак-Нача: 

— Я вельми вдячний за цей дар. Та оскільки, крім мене, більше нема кому перекинути міст через цю прірву й оскільки робота ця вимагає цілої вічності, я не можу гаяти час на видобування тебе з тієї чудернацької металевої шкаралущі. Хай там як, а може статися, що долюдський чаклун Гаон-Дор, який мешкає по той бік цієї безодні у своєму палаці предковічних чарів, зуміє знайти тобі якийсь ужиток. Цей міст, який я щойно добудував, веде просто до порога його оселі, а твоя вага послужить для перевірки міцності мого плетива. Тож рушай далі під оцим ґешем — перейти міст і постати перед очі Гаон-Дорові, промовляючи: «Мене прислав Атлак-Нача». 

По цих словах бог-павук переніс своє велике тіло з павутини і зник з очей, швидко побігши кудись краєм провалля, поза всяким сумнівом, щоб розпочати спорудження нового мосту в якомусь віддаленому місці. 

І хоч яким важким примусом тяжів над ним цей третій ґеш, Ралібар Вуз волею-неволею подався слідом за Рафтонтісом над оповитими мороком ночі глибинами. Плетиво Атлак-Нача під ногами комморіомця було міцним і лише трохи прогиналося та погойдувалося під його вагою, але йому здавалося, що між пасмами того павутиння, у безмежжі незміренних глибин, які розкинулися внизу, він розрізняв невиразні образи: лет драконів із пазуристими крилами, а час від часу пітьма немовби починала клекотіти, і на якусь мить над її поверхнею зринали страхітливі громаддя безіменних істот, а тоді знову поринали в чорну глибінь. 

Хай там як, а зрештою він зі своїм проводирем дістався протилежного краю безодні, де павутина Атлак-Нача кріпилася до найнижчої сходинки величних сходів. Сходи ті вартувала згорнута клубком змія, цятки на шкірі якої були завширшки наче баклери, а серединні кільця — завтовшки з дебелого вояка. Вкритий роговими наростами хвіст цієї зміюки заторохкотів, неначе систр50, і вона рвучко викинула вперед свою лиховісну голову з іклами, що були завдовжки як білгуки. Але, розгледівши Рафтонтіса, змія відсунула свої кільця і відповзла вбік, дозволяючи Ралібарові Вузу піднятися сходами. 

Отож, звершуючи третій ґеш, мисливець увійшов до тисячоколонного палацу Гаон-Дора. Дивними і тихими були ті зали, витесані у сірому камені, з якого складалися підвалини Землі. У залах тих неспокійно сновигали туди й сюди зіткані з диму та імли безликі постаті та стояли статуї, що зображали чудовиськ з незліченними головами. Вгорі, попід склепіннями, ніби невагомо ширяючи в ночі, висіли лампи, що палали перевернутими вогнями, подібними до горіння криги та каменю. Холодний дух зла, такий прадавній, що людині годі й уявити, шугав тими залами; і трепет і жах повзали ними, неначе клубки незримих змій, що розплутувалися, пробудившись зі сну. 

Рафтонтіс, летячи крізь складний лабіринт покоїв з упевненістю того, хто призвичаївся до всіх їхніх поворотів, врешті-решт провів Ралібара Вуза до високого палацу, чиї стіни окреслювали коло, нерозривність якого порушував один-єдиний портал, крізь який вони потрапили досередини. У цьому покої не було нічого, за винятком престолу, який тримався на п’яти колонах і, не маючи ані сходів, ані будь-яких інших засобів, які б дозволяли добутися нагору, був піднесений у таку височінь, що здавалося, ніби досягти до нього могла лише якась крилата істота. На престолі засідала огорнута густою чорною темрявою постать, голова та риси якої ховалися під каптуром жаскої тіні. 

Птах Рафтонтіс зловісно ширяв перед тим піднесеним на колонах престолом. І Ралібар Вуз здивовано почув, як якийсь голос промовляє: 

— О Гаон-Доре, мене прислав Атлак-Нача. 

І, перш ніж голос той устиг договорити, комморіомець упізнав у ньому свій власний. 

Довгий час тиша здавалася непорушною. Не ворушилася й постать на високо піднесенім престолі, але Ралібар Вуз, із тремом розглядаючи стіни навколо себе, побачив, що на їхній спершу гладенькій поверхні рельєфно проступили обриси тисячі облич, викривлених і скособочених, неначе лики божевільних демонів. Ті обличчя випиналися вперед на шиях, які ставали чимдалі довшими, а за шиями з каменю стін дюйм за дюймом стали з’являтися спотворені плечі та тіла, що тяглися до мисливця. А тоді й сама підлога під його ногами стала немов брукована іншими обличчями, що невгамовно оберталися та закидалися, дедалі ширше роззявляючи демонічні роти й розплющуючи очі. 

Зрештою закутана у темряву постать заговорила; і хоча слова її не належали до мови смертних, слухачеві здалося, що він якимось чином збагнув їхній сенс: 

— Я вельми вдячний Атлак-Нача за це прислання. Коли ж видалося, ніби я вагаюся, то це лише тому, що сумніваюсь я щодо того, як мені тобою розпорядитися. Мої фамільяри, що тлумляться в стінах і підлогах цього палацу, пожерли б тебе з великою охотою, одначе ти послужив би їм лише малою дещицею й не наситив би цього голодного сонмища. Загалом кажучи, здається мені, що я вчиню найліпше, коли пошлю тебе моїм сподвижникам — змієлюдям. Вони є мудрецями, мають неабиякі знання і досягнення; ти, либонь, зможеш забезпечити їх якимось особливим інґредієнтом, потрібним для їхніх хімічних досліджень. Тож уважай, що на тебе накладено ґеш, і вирушай до тих печер, у яких мешкають змієлюди. 

Скоряючись цьому приписові, Ралібар Вуз спустився крізь найтемнішу верству первісного підземного світу, що лежала під палацом Гаон-Дора. Під проводом Рафтонтіса він несхибно йшов до мети і невдовзі дістався просторих печер, в яких змієлюди були заклопотані різноманітними справами. Вони пересувалися гінкою, звивистою ходою, випроставшись на кінцівках, подібних до тих, які мали істоти, що існували до появи ссавців, а їхні пістряві безволосі тіла вигиналися з великою гнучкістю. Змієлюди снували туди й сюди, супроводжучи свій рух гучним і невпинним сичанням усіляких формул. Дехто з них виплавляв руди, добуті з найглибших земних глибин, дехто видував розтоплений обсидіан, надаючи йому форми різноманітних колб і глеків, дехто відміряв потрібну кількість хімікалій, інші зціджували якісь дивні рідини та чудернацькі субстанції. Усі вони так поринули у роботу, що ніхто, здавалося, навіть не помітив появи Ралібара Вуза та його проводиря. 

Лише по тому, як мисливець багато разів повторив послання, дане йому Гаон-Дором, одна з ходячих рептилій зрештою помітила його присутність. Ця істота оглянула його з холодною, однак украй бентежною допитливістю, а тоді видала лунке сичання, що перекрило всі звуки праці та розмов. Решта змієлюдей негайно облишили свої труди і почали юрбитися навколо Ралібара Вуза. З тону їхнього шипіння скидалося на те, що між ними точиться запекла суперечка. Деякі з-поміж них, боком наблизившись до комморіомця, торкались його обличчя холодними лускатими пальцями й зазирали йому під обладунок. Він відчував, що змієлюди з методичною ретельністю анатомують його, але водночас мисливець зауважив, що вони не звертають анінайменшої уваги на Рафтонтіса, який всівся на вершечку величезного аламбіка51. 

Невдовзі деякі