Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

старий не куховарив і, з огляду на пекуче сонце, навряд чи потребував того тепла, яке давало забарвлене в химерні кольори полум’я. Та не було тут нікого, крім цього старця, й намарно Ралібар Вуз роззирався навколо, намагаючись побачити учасників приглушеної розмови, яку він щойно був підслухав. Йому здалося, немовби навколо обсидіанової брили затріпотіли зникомі, невиразні, гротескні тіні, одначе тіні ті водномить поблякли та пощезли, а оскільки навколо не було нікого і нічого, що могло б їх відкидати, Ралібар Вуз вирішив, що став жертвою ще однієї з украй неприємних зорових оман, якими, схоже, рясніла ця частина гори Воормітадрет. 

Старигань пронизав мисливця вогненним поглядом і, коли той спустився у западину, почав клясти його легкоплинною мовою, хоча й на дещо архаїчний манер. І водночас якийсь птах з довгим, наче в ящірки, хвостом і чорним, як сажа, пір’ям, подібний до якогось різновиду нічних археоптериксів45, заклацав зубастим дзьобом і замахав своїми довгопалими крилами на вирізьбленій у вельми непристойній формі колоні, що правила йому за сідало. Ралібар Вуз спершу не помітив цієї колони, що стояла з підвітряного боку того багаття та дуже близько до вогню. 

— А бодай би лайно демонів обгидило тебе від ніг до маківки! — кричав злостивий старець. — О недоладний галасливий бовдуре! Ти зруйнував багатонадійне та вкрай важливе приклика́ння! Як трапив ти сюди, й помислити не можу! Я оточив се місце дванадцятьма колами мани, дієвість яких лише посилена завдяки тому, що кола ті перетинаються. Ймовірність того, що якийсь заброда знайде шлях до моєї оселі, була математично малою та незначною. Лиха доля привела тебе сюди: адже Ті, кого ти щойно сполохав, не повернуться, допоки знову не відбудеться рідкісне та скороминуще сполучення зірок у небесній височині; а доти для мене втрачено стільки мудрості! 

— І що б це мало значити, негіднику? — мовив Ралібар Вуз, приголомшений та розгніваний таким вітанням, у якому він мало що зрозумів, окрім того, що його присутність була для старого вкрай неприємною. — Хто ти є, що говориш так неввічливо до магістрата Комморіома та родича короля Гомквата? Раджу тобі приборкати своє зухвальство, адже, коли я того забажаю, в моїй владі вчинити з тобою так, як я чиню з воормі. Хоча, здається мені, — додав він, — що твоя шкура занадто брудна та вошива, щоб бути гідною місця серед моїх ловецьких трофеїв. 

— То знай, що я є чаклун Ездаґор, — проголосив старець, і голос його зі страхітливою потугою відлунював серед скель. — З власної волі оселивсь я подалі від міст і людей; а воормі, що замешкують сю гору, ще ніколи не турбували мене в моєму магічному усамітненні. Мені байдуже, хай би ти був хоч магістратом усіх свиней чи родичем самого псячого короля. В покару за те, що звів нанівець мої чари та занапастив усю справу своїм пришелепкуватим вторгненням, я накладу на тебе найстрашніший, назгубніший та найлютіший ґеш. 

— Ти говориш словами застарілих забобонів, — одказав Ралібар Вуз, якого мимоволі вразив переконливий ораторський стиль, у якому Ездаґор промовляв ці речення. 

Але старий, здається, навіть не чув його. 

— Слухай-но, який буде твій ґеш, о Ралібаре Вузе, — прорік старець громоподібним голосом. — Адже я накладаю на тебе ґеш, за яким ти мусиш відкинути усю свою зброю та піти беззбройно до лігв воормі; і, б’ючись голіруч супроти воормі, супроти їхніх самиць та їхнього молодняку, ти мусиш пробитися до потаємної печери, що лежить під лігвами, в надрах Воормітадрету, де від одвічних еонів46 живе бог Тсатоґґуа. Ти пізнаєш Тсатоґґуа за велетенською опасистою постаттю, за схожим на кажаняче хутром і за виглядом великої сонної ропухи, що його він має повсякчас. Не підведеться він зі свого місця навіть для того, щоб угамувати свій лютий голод, а в божественній лінивості чекатиме на жертву. А ти, підійшовши близько до володаря Тсатоґґуа, мусиш сказати до нього: «Я є кривава офіра, яку послав тобі чаклун Ездаґор». Тоді, якщо буде на те його воля, Тсатоґґуа призволиться до своєї офіри. 

А щоб не збився ти на манівці, птах Рафтонтіс, який є моїм фамільяром47, супроводить тебе у твоїх мандрах схилом гори та крізь печери. — Чаклун зробив якийсь химерний жест у бік нічного археоптерикса, що сидів на вершечку мерзенної символічної стели, а тоді додав, ніби спохопився й висловив запізнілу думку: — Рафтонтіс залишатиметься з тобою до звершення ґешу та закінчення твоєї подорожі під горою Воормітадрет. Він відає таємниці підземного світу та знає, де знайти лігвища Древніх48. Коли ж станеться так, що наш володар Тсатоґґуа погребує сею кривавою офірою чи у щедротності своїй пошле тебе у дар своїм браттям, то й тоді Рафтонтіс буде цілком спроможний припровадити тебе туди, куди звелить бог. 

Ралібар Вуз усвідомив, що не ладен відповісти на цю більш ніж обурливу промову в такому стилі, на який вона явно заслуговувала. Насправді ж йому несила було вимовити ані слова: адже здавалося, що мисливцеві геть заціпило. Ба більше, над усяку міру нажахало й збентежило його те, що цей голосовий параліч супроводжувався певними мимовільними рухами надзвичайно тривожної природи. Немов у якомусь страшному сні відчуваючи, що діє з чийогось примусу, а на додачу проймаючись жахом, який охоплює того, хто божеволіє, він почав скидати весь розмай своєї зброї. Його шпичастий баклер, булава, широкий меч, мисливський ніж, сокира та анелас49 із тонким і гострим, наче голка, вістрям задзенькотіли, падаючи на долівку перед обсидіановою брилою. 

— Я дозволю тобі залишити шолом і риштунок, — мовив Ездаґор тієї миті. — Інакше, боюся я, не дістанешся ти до бога Тсатоґґуа у стані тілесної недоторканості, який годиться для жертви, адже зуби та кігті воормі гострі та сильні, як і їхній голод. 

Забурмотівши якісь майже нечутні слова, в чиєму звучанні вчувалося щось украй підозріле, чаклун одвернувся від Ралібара Вуза та почав гасити трибарвне полум’я сумішшю попелу і крові з неглибокої латунної чаші. Не зволивши удостоїти мисливця ані словами прощання, ані знаку не подавши, що той вже може йти, чаклун і далі стояв до нього спиною й лише ледь помітно махнув лівою рукою птахові Рафтонтісу. Це створіння, розпроставши темні крила і клацаючи схожим на пилку дзьобом, злетіло зі свого сідала та зависло у повітрі, злостиво втупившись одним зі своїх червоних, як жарини, очей у Ралібара Вуза. А тоді, повільно ширяючи, птах повернув довгу зміїну шию, та, не зводячи з мисливця пильного погляду, полетів поміж гребенів застиглої лави у бік грандіозного конуса Воормітадрету; і Ралібар Вуз пішов слідом за птахом, гнаний примусом, якого не міг ані збагнути, ані здолати. 

Очевидно, птах-демон знав усі повороти того лабіринту мани, яким Ездаґор оточив свою оселю, адже мисливець ішов за ним через зачарований виступ гори, не відхиляючись від правильного напрямку. Йдучи, він чув удалині крики своїх людей, одначе, спробувавши відгукнутися на них, виявив, що його власний голос став тоненьким і ледь чутним, неначе пищання лилика. Невдовзі він опинився під велетенським, поритим отворами печер крутосхилом верхньої частини вулкана. У цій частині Воормітадрету він дотепер ще не бував. 

Рафтонтіс злетів до найнижчої печери й ширяв коло її входу, поки Ралібар Вуз дерся вгору небезпечним схилом під важкою зливою кісток, кременів із гострими, мов