Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

чи ганяли у пошуках поживи обширами прихованого підземного світу; одначе про тих істот щось справді відали лише найобізнаніші чи найзапекліші чаклуни. 

Коли ж його супутники заходилися частувати одне одного цими прадавніми легендами, Ралібар Вуз, який відчував до всього надприродного цілком сучасну зневагу, у геть недвозначних виразах відверто висловив їм свій сумнів. Вдаючись до непристойних блюзнірств, він лаявся й доводив, що богів не існує ніде — ані над, ані під горою Воормітадрет. Що ж до самих воормі, то вони й справді були жалюгідними покручами, одначе, пояснюючи їхнє походження, навряд чи варто було виходити за межі відомих усім законів природи. Воормі були всього-на-всього залишками якогось нерозвиненого й здеградованого племені тубільців, які дедалі глибше поринали у тваринність, а після пришестя істинних гіперборейців знайшли собі прихисток у вулканічних твердинях. 

Слухаючи всі ті єретичні слова, деякі із сивочолих ветеранів його загону лише хитали головами та щось тихенько бурмотіли, але з поваги до високого рангу та доблесті Ралібара Вуза не наважилися суперечити йому відкрито. 

По кількох годинах героїчного сходження мисливці, зрештою, наблизилися на помірну відстань до найнижчих із печер. Тепер під ними відкривався неозорий та запаморочливий огляд на лісисті пагорби й розлогі та родючі рівнини Гіпербореї. Люди залишилися самі у світі чорних, як крукове крило, скель, наодинці з незчисленними стрімчаками та глибокими ущелинами над ними, під ними та навколо них. Просто над їхніми головами в поверхні майже прямовисної скелі видніли три отвори печер, які мали вигляд вулканічних фумарол41. Більша частина тієї скелі була засклена шаром обсидіану, а виступів і точок опори для рук майже не було. Скидалося на те, що навіть воормі, спритні, наче мавпи, заледве чи були спроможні дертися тією склистою стіною; Ралібар Вуз, окинувши її поглядом досвідченого стратега, дійшов думки, що єдиний досяжний шлях до тих лігв відкривається не знизу, а згори. Поздовжня розколина, що збігала від уступу скелі одразу під ними до самої вершини, безсумнівно, дозволяла мешканцям тих печер діставатися своїх лігвищ і спускатися звідти. 

Хай там як, а насамперед необхідно було дістатися на стрімчак, який височів над ними, а це вже саме собою було складною і небезпечною справою. По один бік того довгого осипу, на якому мисливці зараз стояли, стіною тяглася вгору вузька звивиста розколина, що звужувалася й зникала за тридцять футів від вершини, а далі височіла лише прямовисна гладенька поверхня. Вправний скелелаз, просунувшись тією розколиною до її верхнього краю, міг би закинути мотузку з гаком і зачепитися за край вершини. 

Доцільність зміни місця їхнього теперішнього розташування на якесь краще лише підкреслила злива каміння та покидьків, яка сипнула на них із печер. Мисливці помітили, що серед тих покидьків траплялися людські рештки, добряче погризені й зогнилі. Ралібар Вуз, сповнившись гнівом проти тих лиходіїв так само сильно, як і мисливським запалом, рішуче повів двадцять шість своїх прибічників угору. Невдовзі він дістався краю розколини, де збоку на похилому виступі скелі ледь вистачало місця, щоб поставити ногу. Тоді він почав кидати мотузку, і з третьої спроби йому вдалося зачепитися гаком за скелю; а тоді, перебираючи руками, Ралібар Вуз піднявся на стрімчак. 

Він опинився на широкому та відносно рівному виступі найнижчого з чотирьох вулканічних конусів Воормітадрета, який, однак, здіймався ще на дві тисячі футів над ним, схожий на крутосхилу піраміду. На виступі перед мисливцем лежали кутасті брили застиглої чорної лави, що утворювали незліченні низькі гребені та дивні на вигляд завали, схожі на п’єдестали гігантських колон. Де-не-де у невеличких заглибинах, заповнених темнявим ґрунтом, росли сухі, вбогі трави й зів’ялі гірські квіти; в розколотій скелі вкорінилося кілька чи то вражених блискавицею, а чи то просто хирлявих кедрів. Серед чорних гребенів і, на перший погляд, зовсім поруч, здіймалася цівка диму, яка дивним чином зміїлася у нерухомому полуденному повітрі й линула вгору, щезаючи у неймовірній височині. З тієї ознаки Ралібар Вуз вирішив, що на цьому виступі мешкала якась істота, ближча у своєму розвитку до цивілізованого людства, ніж воормі, що не відали, як користуватися вогнем. Здивований таким відкриттям, він не став чекати, поки його люди приєднаються до нього, а одразу вирушив на пошуки джерела закрученої цівки диму. 

Він гадав, що джерело те розташоване лише за кілька кроків, за першою з ґротесних лавових борозен. Але, вочевидь, перше враження було оманливим: адже він видерся спочатку на один гребінь, тоді — на інший, обійшов навколо багатьох дивовижних дольменів42 і величезних доломітових43 скель, які незбагненним чином виростали перед ним там, де ще за мить до того, як йому здавалося, були лише звичайнісінькі валуни, а бліда, звивиста цівка диму і далі соталася в небеса, немовби залишаючись на тій самій відстані. 

Така поведінка диму водночас спантеличила та роздратувала Ралібара Вуза, верховного магістрата і завзятого мисливця. Та й вигляд скель навколо нього був бентежно та неприємно оманливим. Він гаяв забагато часу на пошуки, марні та геть не дотичні до справжньої мети того дня, але не в його звичках було полишати будь-яку розпочату справу, хай навіть найдріб’язковішу, не довівши її до кінця. Голосно гукаючи своїх людей, які до цього часу вже мали б піднятися на скелю, він рушив у бік невловного диму. 

Раз або двічі він ніби чув, як супутники щось кричали йому у відповідь, але крики ті були ледь чутні та невиразні, ніби долинали з другого боку провалля завширшки з милю44. Він знову на повен голос гукнув їх, однак цього разу не почув, аби бодай хтось озвався на його поклик. Пройшовши ще трохи далі, він почав розрізняти серед поближніх кам’яних брил якесь своєрідне розмовне дзижчання та бурмотіня, в якому, схоже, брали участь четверо чи п’ятеро різних голосів. Здавалося, вони були набагато ближчими до мисливця, ніж загадковий дим, який саме розвіявся, наче міраж. Один із тих голосів явно належав гіперборейцеві, але решта мали тембр і вимову, які Ралібар Вуз, попри непогане знайомство з багатьма народами, так і не зміг пов’язати з жодною відомою людською гілкою чи спільнотою. Їхнє звучання у вкрай неприємний спосіб вражало його слух і навпереміну наводило на думку то про гудіння велетенських комах, то про потріскування вогню і дзюркотіння води, то про скрегіт металу. 

Ралібар Вуз видав дужий та дещо розгніваний рев, щоб оголосити про свій прихід невідомим, які зібралися серед скель. Його зброя та спорядження гучно брязнули, коли він подерся на гострий лавовий гребінь, прагнучи дістатися до джерела голосів. 

Піднявшись на вершину гребеня, він поглянув униз і побачив сцену водночас таємничу та неочікувану. Під ним у круглій западині стояла груба хатина, складена з брил та уламків каменю, за дах якій правило кедрове гілля. Перед тією халупою на величезній пласкій обсидіановій брилі горіло багаття, мінячись синім, зеленим і білим полум’ям, і саме від нього здіймалася та бліда, тоненька спіраль диму, чиє розташування таким дивовижним чином вводило його в оману. 

Коло самого багаття стояв якийсь зморшкуватий і пошарпаний старигань у мантії, яка мала не менш стародавній та незугарний вигляд, ніж він сам. Наскільки було видно,