Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Ніколи, чуєш, ніколи я не думала про тебе як про їхню дитину. Когось із них, — одразу поправляється. — Ти тільки моя. Моя й татова. Знаєш, як він тебе любив? Коли я була вагітна, весь час казала собі, що ти Льошина донька. І коли ти народилася, ти була вилитий тато, він сам не міг повірити, що так буває. І всі це помічали, ніхто не знав, що ти йому нерідна. Навіть його мати визнавала. Ти найкраще, що зі мною трапилося в житті, ти і Льоша. Я дуже тебе люблю, Мишко.

Втикаюся носом їй у шию, як у дитинстві, чіпляюся за тканину нічної сорочки. Вона тихенько мене похитує, як у дитинстві.

— І я тебе люблю, мамо, і я тебе...

***

Нікіта

Я як вирубився під ранок, так і проспав до обіду. Розплющую очі — на годиннику половина другого. Хапаю телефон — Маша мовчить. Телефоную — поза зоною.

Іду в душ, заштовхую в себе їжу, а вона з думок у мене не виходить. Треба їхати до них, мало що трапилося. Чи мені більше побачити її хочеться? Що там насправді трапитися може?..

Хоч тут недалеко, їду на «Діскавері». Взагалі плювати, зупинять чи ні. Хвилювання зашкалює.

З машини виходжу мало не на ходу. Влітаю в під'їзд, але мене окликає вахтер.

— Добрий день, ви до кого? — дивиться поверх окулярів.

— До Дар’ї Сергіївни, сьомий поверх.

— Немає їх, з'їхали зранку.

Мене ніби окропом ошпарює. Що за фігня?

— Як з'їхали? Чому?

— Та хто їх знає? Не сказали.

— А нову адресу залишили?

— Мені? — посміхається вахтер. — Я ж їм не секретар. Вони квартиру знімали, тепер ось з'їхали. А куди — поняття не маю.

Але це я чую в спину, бо вже виходжу на вулицю. Години дві катаюся містом, сам не знаю, що далі робити. Як їх шукати? У голові не вкладається. 

Чому поїхали? Наче втекли. Уся моя логіка летить під три чорти. Вони мали заявити в поліцію, на крайняк, сконтачитися з моїми батьками. Але не тікати. 

Повертаюся додому, ввечері нікуди йти не хочеться. На душі паршиво. Телефон із рук не випускаю навіть коли в душ іду. Має ж Маша в мережі з'явитися?

Але вона не з'являється. Я всю голову собі зламав, але так і не можу зрозуміти, навіщо Маша змінила номер. А вона його змінила, факт. Телефон її, звісно, постраждав, але перенести в інший апарат усю інфу зараз може навіть вихованець дитсадочка. Мати її казала, що в них є старий.

На кілька днів зависаю вдома, забиваю на зал і на тренування. Поки Анвару це не набридає. Він силою витягує мене в суші-бар, і там я сам не помічаю, як розповідаю йому про Машу.

— А може, він тебе обдурив цей дід? — припускає друг, і я шаленію від того, що таке просте рішення самому не спало на думку.

Три дні ми сидимо в засідці біля «вежі», але ні Мишка, ні її мати там так і не з'являються. І Анвар тягне мене в клуб. 

— Знаєш, Ніку, — намагається перекричати він музику, — впевнений, ти їй взагалі не впав, цій твоїй Маші. 

— Чого ти так вирішив? — кошуся невдоволено.

— Та тому що знайти тебе — раз плюнути, ти в нас скрізь, навіть в інсті ліцею. Капітан футбольної команди, на секундочку. І на міських сайтах тебе багато. А з урахуванням того, що вона ім'я і прізвище твої знає...

Похмуро витріщаюся в стінку. І сам чудово розумію, що мене ніхто не шукає. Треба був би — давно знайшла. Значить не потрібен. І зачіпливо, і образливо.

— Нікіта... — Мілена сідає до мене на диван, — ти куди пропав? І чого сумний такий?

А й справді? Якого я на себе траур надів? Ну прокотила мене дівчина, то що тепер, страждати за нею? Тануна...

Повертаюся і дивлюся на Мілу. Вона не просто вродлива, вона дуже вродлива. Її ще восени запросили в модельне агентство, і, якби її батько не вперся, вона вже була б обличчям якогось Дому.

Беру її за підборіддя, закидаю голову. Цілую. Не так як Машу, а по-дорослому. Вона з готовністю відповідає, і мене з головою захльостує.

Годі, досить. Ніяких Маш. Нас із Мілкою бомбить обох.

— Го до мене, Ніку... — шепоче вона, коли я перериваюся.

Не відповідаю, встаю і різко смикаю її на себе. Мілена знову обвиває шию, притискається, і в мене з голови відлітають усі до єдиної думки.

— Го, — хриплю їй у вухо, і ми йдемо геть.

Два місяці потому. Перше вересня

Нік

Директриса сьогодні в ударі. Стою, роблю вигляд, що слухаю. Навушник у вусі, тож вона може говорити скільки влізе. Поруч Мілка, ми з нею майже два місяці як пара. Відтоді, як я поїхав із нею з клубу.

Я в неї був не перший, вона в мене теж, і нам все сподобалось. А решта мене мало гребе.

Якщо до мене підкочують дівчата, вона сама їх відшиває, я туди не лізу. Мене влаштовує, і її походу теж.

Я рідко залишаюся в неї ночувати, не хочу злити батька. Він у мене правильний. Стільки років прожив із матір'ю, особливого кохання між ними я не бачив, але й про коханок його не чув. Якщо вони в нього і є, то він добре шифрується.