Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Ваша Ясновельможносте, Родосвіт Волошин, десятник мисливської сотні, і Бестуж Волошин, мій брат. Із нами справді був Ванів з роду Біжсвіту, але його було поранено під час подорожі. Наразі цілителі піклуються ним. Ми дякуємо за цю можливість й вашу доброту до звичайного люду…

- Добре. Сподіваюся пан Біжсвіт одужує, справний староста. Кажи вже що треба, десятнику. Ти один з моїх мисливцев? - князь вказав на річ у своїй руці. То був братів мисливський знак. - Чому тоді стоїш переді мною, а не полюєш як усі інші?

- Звичайно, Ваша Ясновельможносте. Вибачте за непорозуміння, наш батько загинув…Загинув, як прийшов Холод. Тож я...

- Тож ти тепер голова роду.

Роду, еге ж, промайнуло у моїй голові. Дід Міхор, Родосвіт і я. Величний рід Волошиних з Кадничів. Я майже нечутно пирхнув, та брат почув. От халепа.

- Так, Ваша Ясновельможносте. Тому я наразі не вхожу до мисливської сотні. Маю допомогти родині. І як голова роду я маю знайти місце для свого брата. Тож ми й прийшли до вас з питанням, чи не знайдеться у вас якоїсь роботи для нього?  

Князь ще присьорбнув з чаші, хекнув, й подивився на мене. А я забув як кліпати очима. До того ж вони одразу засльозилися. Я відчув як напружився поруч зі мною брат.

- Хтось ще залишився вдома? 

- Лише наш дід, та ним піклується старостина сім’я. 

Князь качнув головою й подивився прямісінько мені у вічі. Я не знайшов у його погляді нічого живого. То був погляд людини, якій вже давно байдуже.

- Що ти можеш робити, хлоп’я?

Я не знав що відповісти. До цього мене не готували. Тому видихнув лише одне.

- Що скажете, Ваша Ясновельможносте. 

Старий скривив білі губи, й шморгнув. 

- Таких діячів в мене вже чимало, навіть забагато. Чи ти волів би піти у мислівці, як твій брат? 

Я б може й сказав “так”, та я знав - з мене такий саме мисливець, як з діда Міхора - лісова мавка. До того ж, назавжди залишити свій дім й стріляти для князя дичину, коли сам голодний - я не зміг би. І хоча брат казав що то був мій єдиний шанс, та я не зміг би покинути Смірену серед тих покидьків, що з якогось дива звалися її залицяльниками.

І насправді я не вірив до кінця, що справді опинюся у цій самісінькій залі, перед всемогутнім Князем, і буду розповідати за себе. Та наразі я зніяковів і не міг дібрати слів.

До останнього Місяця я не бачив брата десь із три роки. А до того - ще років п’ять його не було вдома. Служити Князю Склавіни справа шановна, будь хто з моїх односелян із радістю погодилися б на те: гарантований шмат їжі та стеля над головою якщо пощастить. 

Але не я.

Тож, якщо я не хочу скласти своєї долі як Родосвіт - подалі від рідної домівки і від родини - я маю щось вигадати. Й швидко.

- Вибачте, Ваше Ясновельможносте. Та я не вмію полювати. 

- А говорив, робитимеш що я скажу, - посміхнувся князь трохи глузливо, та я був занадто втомлений й вже достатньо принижений, щоб вкотре червоніти.

- Навчитися полювати справа легка. Складніша справа - то не померти у лісі, хлопче. Від ікл хижаків, або від холоду… Різниця величенька. Коли від снігу стає тепло-тепло, то і є твій кінець. Та то довга смерть. Краще, як хижак встромить зуби до горла, раз, два, та й по всьому.

Старик відставив пустий кухоль. У залі було так тихо, що я чув, як відчайдушно б’ється у віконце вітер. Навіть шелест паперу та вовтузення старців стихли наче за наказом.

Я з жахом і нетерпінням чекав коли ця зустріч нарешті скінчиться і вже не сподівався ні на що. Та я не очікував що до зали зайде хтось ще. Двері грюкнули, полум’я у вогнищі сколихнулося. Кремезний, дебелий чоловік швидко крокував до нас. Зведені брови, горбатий ніс, крихітні очі здалися мені аж занадто знайомими. Він вклонився Князю і старцям.

- Пане Гарчеку, маєте термінову справу до Князя? - негромко спитав його один із старців. І тут в мене стало серце. Гарчек! Тільки не це!

Наче читаючи мої думки, чоловік підвівся і вказав на мене вкритим жиром і плямами пальцем.

- Ваше Ясновельможносте, мій князю і шановне панство, я прийшов до вас щоб викрити цього хлопця. Це той самий тять, що вкрав у мого брата і племінника їжу, як я доповідав вам раніше. Цей недоліток порушив святий закон Склавіни і я маю тому свідків, мою власну родину. Прошу вас покарати цього крадія якнайсуворіше.

Я завмер, а серце наче провалилось з грудей до самісіньких п’ят. Родосвіт потягнув мене назад, та я майже не відчував того. 

Ми у халепі. Ми назавжди залишимося висіти на тих буках. Змерзлими бурульками. А Смірена залишиться одна відбиватися від тих шмаркачів. І її мати віддасть дочку тому вилупку Генлику з ненависних цих Гарчеків. Чорт забирай!

У грудях стало замало місця, закололо й запекло. Наступної миті обурення знайшло свій вихід. Це батько в усьому винний. Нащо дозволив якимось вовкам зжерти себе?! 

Це усе його провина, лунало у моїй голові, а нас вже тягнули з зали. Якби ж він не покинув нас, нічого цього не сталося б! Останнє що я побачив перш ніж зачинилися двері - диявольську посмішку на Гарчековому обличчі. Хай тобі грець!