Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Добре. Та не вагайтесь надто довго. Час спливає, й доволі швидко, - він постукав пальцями по стільниці і, підвівшись з-за столу, дав знак кухаркам прибрати. 

- Стривайте. А чому ви самі не знайдете це незнамо-що незнамо-де? Ви ж не станете прикидатися що не можете зробити цього самотужки.

Майстер оцінив братів запал. І усмішка стала ширшою. Але менш приємною.

- Вам те ні до чого, - він оглядів покій небачучим поглядом і знов повернувся до Родосвіта. Той мовчки дивився у скляні очі діда.

- За мною слідкують, а за вами - ні, - нарешті вимовив Колодар. Чи то правда? Я не знав, та Родосвіта ця відповідь наче розрадила.

Колодар кілька разів кліпнув й я помітив як очі його перекинулися на карі. Більше не залишилося у них зеленого вогню. Вечеря перекотилася у животі і мені  стало трохи ніяково, наче  мене пошили в дурні.

- Зустрінемося завтра біля стайні. Якщо не з'явитеся до десятої тіні, я сприйму це як відмову. Та не ображуся. Лише богиня-мати та батько можуть вказувати. Я - тільки прошу. Та жодного слова людям. Бо довіряти нікому не можна.

- А як довіряти вам?

- Боюся, що ніяк.

Колодар залишив нас сидіти. Коли він віддалився, дивна хмарка зникла з мого розуму. Кухарки наблизилися щоб прибрати зі столу і ми покинули підземелля: ситі, але у розпачі.

Коли ми підіймалися по сходах моє серце витанцьовувало по ребрах так гучно, що я дивувався як це ніхто того не чує. Від того вся розрада від вечері наче зникла. Я прямував за братом і не знав що сказати, та ось ми повернулись до передпокою і ніхто наче не зважав на  нашу відсутність.

Родосвіт мовчав, я спостерігав за місяцем крізь крихітні віконця уздовж стіни. Короткий день спливав. Згодом небо розвиднілося: вночі можна не чекати на чергову заметіль. А вранці…вранці якось воно буде. 

Подивом стало те, що ніхто не збирався йти геть з палацу коли наблизилася ніч. Люди, як були, сідали на власні скрині й ящики і мостилися спати. Не відразу до мене дійшло, що цим склавам ніде було податися. Вони більше не мали домівок. Князь Всеправ був їхньою останньою надією. Чому ти дивуєшся, Бестуже? Хіба ж ти не такий самий як вони? Хіба в тебе щось залишилося? Подумки я перенісся до рідних Кадничів. Ось наш млин, зруйнований після заколоту в селі. Люди тоді вирішили що ми ховаємо чи то зерно, чи борошно. Коли ж перегорнувши наш дім догори дригом вони винесли все що змогли, нас з дідом врятував Ванів. Він і загін добровольців, яких староста зібрав у дружину в селі. Відтоді в Кадничах стало відносно тихо. Ванів забрав нас з дідом до себе, а там й Родосвіт повернувся з полювання. 

Спогади покинули мене, коли темрява остаточно розповсюдилася і нас нарешті покликали до покоїв князя Всеправа. Першим ступав Родосвіт, а за ним -  я.

В княжих покоях було так само холодно й неприязно, смерділо прогорклою капустою й давнішним потом. Один-самісінький смолоскип ледь давав трохи світла, достатнього щоб не влучити у стіну чи в якогось з панів, що оточили князівський престол. Ми ступали ближче.

Я так хотів побачити справжнього князя, аж на якусь хвилину навіть забув нащо ми сюди явилися, тож вдивлявся у кожну тінь, що майнула по кімнаті. Перед нами з’явилося п’ятеро дідів, старих, але незгорблених: це градські старці, вони сиділи півколом, ближче до входу, наче відокремлювали нас від князя. 

Нарешті, побачили ми і його самого. 

То був звичайний дід, стомлений й хворий на вигляд. Сіра, зморщена шкіра додавала йому років, як і турботи підданих. Він сидів вдягнений у звичайний довгий жупан, що й не скажеш про нього: це сидить вельможний князь. Теляча скіра вкривала йому ноги, він щохвилини правив її. А на бильці трону диміла кружка, пахощі якої доносилися до мене й дражнили напівпустий шлунок. То був справжнісінький бульйон, з м’ясом! Я пригадав майстра Колодара та його вечерю, і мене знов занудило.

Брат стиха кашлянув, я сіпнувся та швиденько стягнув шапку, повторюючи за ним. Одразу ж вуха й щоки вкусило стале прохолодне повітря.

Князь має мовити першим, пригадав я учорашні слова Ваніва. Тож ми чекали допоки князь присьорбне гарячого зі своєї чаші. Що і казати, ще зранку я б віддав за ту чашу один, ні, два власних пальця, не роздумуючи. Але острах перед князем і вечеря із майстром зробили свою справу. Я знайшов у собі сил стояти вклонившись й дихати повільно. На роздуми сил вже не залишилося.

Тим часом до нас майнула якась з тіней, що виявилася вельможним паном. Він простягнув до Родосвіта руку, й той щось поклав у неї. Та я не бачив що саме. Пан підніс ту річ князю, вклонився йому низько та знов розтанув у тіні.

- Де пан Біжсвіт? Хто ви будете такі? Що маєте за справу?- нарешті князь Всеправ мовив до нас. Голос він мав скрипучий, майже простуджений. Він роздивлявся предмет, який йому передали.