Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

63

Мені здається, ми ростемо. Щоразу вище і вище.

© Варвара Бойко

- Може, не сьогодні? Не дуже довгі... - розмірковую я схвильовано.

Бойка ловить крихітну ніжку Нюти і проводить пальцем по відрослих тоненьких нігтиках.

- Ні, Варю. Треба стригти, - скорботним тоном прорікає він.

Я тяжко зітхаю.

Одягнене в один лише підгузок малятко крутиться і крехче, поки ми зависаємо над ним, як над невивченою нами надскладною мовою програмування. Перехоплюю другу ніжку і, піднісши спеціальні дитячі ножиці, приміряюся.

- Не можу, - пищу через кілька секунд. - Мені страшно, що я зроблю щось не так... Що їй буде боляче...

- Дай сюди, - рішуче висуває Кір.

Охоче вручаю йому ножиці й закриваю долонями обличчя. Довго, звісно, не витримую. Переводжу подих і дивлюся. Одразу в приємному здивуванні розширюю очі - мій великий грубуватий Бойка чудово справляється. Діє швидко, але разюче акуратно. Нюта тільки найкумеднішим чином складає ротик буквою "о" і часто моргає. Поруч із Кіром вона здається зовсім крихітною.

- Про це ти теж відеоогляд дивився? - запитую тихо, обережно обвиваючи чоловіка руками і притискаючись губами до його плеча.

Він на мить підкидає погляд. Озирається.

- Ні, про це я не подумав, - відповівши, переходить до другої ніжки.

А потім так само спритно справляється і з ручками. Я під кінець тільки що не аплодую. Ну і Кір собою, безумовно, пишається. Ніби й справді ту саму надскладну мову програмування підкорив.

Обіймаю і хвалю.

- Ти крутий! Дуже!

Бойка в обличчі змінюється. Пропалює поглядом. Долонями по обличчю ковзає. Великими пальцями на губах затримується.

- Тужив? - здогадуюся я.

Він голосно видихає і буквально впускає голову. Впираючись чолом у моє перенісся, хрипить:

- Як собака, рідна.

- Я теж дуже сумувала, рідний, - тарабаню з тремтінням.

Обійми стають напруженішими, напруження зростає, дихання змішується, але щойно змикаються губи, Нюта з надзвичайно гучним обуренням нагадує про себе.

- Боже... - схоплююся я.

Бойка тільки посміхається. А далі на нас чекає не менш хвилююче випробування - перше купання. Кір насправді такий молодець! Я нічого не замовляла, а він купив і ванночку, і ліжечко, і навіть коляску.

Купає, звісно, теж він. Я лише спостерігаю і по дрібниці допомагаю. На очі раз у раз сльози навертаються. Повірити не можу, що все це відбувається з нами в реальності. Хто б що не говорив про мого Бойка, він винятково приголомшливий чоловік. Я й сама довго помилялася. Не тільки фізична сила в нього в надлишку. Не менш сильний він духом. Нехай упертий, вибуховий, домінуючий і часом грубуватий... Водночас турботливий, ласкавий, відповідальний, працьовитий. Йому під силу будь-яке завдання. Впорається з усім! За ці дні довів з лишком.

- Я так тебе кохаю, - шепочу Кіру трохи пізніше, коли викупана, одягнена й нагодована Нюта засинає в нього на руках.

Бойка не відповідає. Бачу, як закушує губи і з шумним вдихом стискає щелепи. Так нічого й не говорить. Зате потім, коли ми йдемо у свою кімнату, показує. Усі почуття вихлюпує - і всепоглинаюче кохання своє, і розпечену тугу, і накопичений плотський голод. Тихіше, ніж зазвичай, усе відбувається. Голосно ми тільки дихаємо. І ці вібруючі різнотональні звуки розпалюють більше, ніж найпристрасніші крики. Рухаємося не швидко, але безперервно. Цілуємося, забиваючи один одним усі рецептори, усі пори, усі нервові закінчення. Переповнюємо до тріскучої напруги. Змішуємося в один згуртований механізм. Мокрі. До межі розпалені. Надчутливі, немов оголені дроти.

Досягаючи піку, стільки енергії видаємо, здається, весь світ висвітлюємо. Осліплена серед ночі до білого дня, зупиняється з нами планета. Лише кілька секунд потому все гасне, і повертається здатність дихати, бачити, жити. 

- Знаєш... - шепочу пізніше, коли Бойка притягує мене до себе на груди. Гладжу долонею його гарячу шкіру і ділюся: - Коли ти раніше постійно говорив про секс, я й близько не припускала, що це настільки прекрасно, що це так зближує, що без цього всю любов просто не висловити...

- Насправді я теж не припускав, - тихо сміється Кір.

Я теж сміюся. Посил розумію, ось і радісно мені. Дуже-дуже. Щасливіших за нас на всій планеті немає, ми просвітили і не виявили.

Не відриваючи голови від його плеча, вивертаюся, щоб зазирнути чоловікові в очі. Трохи зніяковіло продовжую:

- Мені здається, ми ростемо. Щоразу вище і вище. Відчуваєш?

- Звичайно, відчуваю, - негайно підтверджує Бойка.

Поглядом додає. Стільки там витриманих часом, космічних почуттів горить, що дух захоплює, і по шкірі біжать мурашки.

- Я тебе все, - твердо висуває він.

- І я тебе все, - віддзеркалюю я.

 

***

На похорон батька Кір іти не хотів. Я переконала, щоб він зробив це для себе. Нагадала, як сильно ми змінюємося, і як часто трапляється, що з плином часу шкодуємо про якісь свої рішення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍