Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- Про те, що підеш, ти навряд чи пошкодуєш. Адже це нічого не змінює. А ось про те, що не пішов, цілком можливо. Не сьогодні й не завтра. Кір, рідний, зроби це, щоб через десять років бути спокійним.

І він погодився. Поїхав один. Повернувшись, нічого не розповідав. Жодного слова. Після впізнання так само довго мовчав, тому я не здивувалася. Не напирала з розпитуваннями. Сама щось розповідала. Обіймала частіше і всіляко нагадувала, що він не один.

Складно сказати, що Бойка сумував. Та все ж, думаю, якихось струн душі загибель батька торкнулася.

Розслідування велося недовго. Ще до похорону, відразу після експертизи, справу було кваліфіковано як нещасний випадок і в установленому законом порядку закрито. Наявність гільз на яхті так і залишилася необґрунтованою. Але ні я, ні Кір битися за це і вимагати відновити розслідування не збиралися. Градський ясно дав зрозуміти, що для нас таке рішення - найкращий результат.

Хотілося якомога швидше забути про цей кошмар. Благо Нюта щодня радувала. Ми з Кіром так звикли до неї, що в якийсь момент я зловила себе на думці, що не зможу її віддати мамі. Нютик справді росла золотою дитиною. Утрьох ми витримували ідеальний режим - їли, спали, гуляли на свіжому повітрі, купалися. А з місяця вже посміхалися, гуляли, робили вправи і гралися. При цьому малятко не заважало нам працювати. Якщо Нюта вередувала і не хотіла лежати у себе в ліжечку, ми по черзі брали її в слінг і продовжували працювати. З дитиною наше життя не перетворилося на хаос, навпаки, саме завдяки малятку з'явився порядок.

- Я вже не уявляю, як без неї, - ділилася я іноді з Кіром.

Він у такі моменти заспокоював мене, здавалося б, простою фразою, що не несе ніякої чіткості:

- Усе буде нормально.

І я вірила. Іншого виходу не знаходила. Адже мій Бойка ніколи мене не підводив.

Коли ми гуляли з коляскою районом нашого житлового комплексу, не раз траплялося, що інші мешканці давали зрозуміти, що вважають нас батьками. Справжньою родиною. Ми нікого не переконували, зазвичай лише посміхалися і йшли далі. Але серце в моїх грудях у цей момент божеволіло. І щастя його переповнювало, і пекуча туга. Залишалося переконувати себе, що ми завжди зможемо відвідувати дитину. Адже вона нікуди не зникне. Всього-на-всього переїде в інший будинок. Це неважливо. За бажання ми зможемо бачитися щодня.

Маму виписали тільки на початку червня. Ми до останнього не говорили їй про загибель Рената Ільдаровича. Турбувалися про самопочуття. Припускали, що в неї станеться істерика. І дуже здивувалися, коли побачили її реакцію на цю трагічну звістку. Мама не заплакала і в принципі ніяк в обличчі не змінилася. Здавалося, навіть із полегшенням зітхнула. Я тоді подумала, що це результат роботи з психологом. Нарешті вона вийшла з мороку, в якому її тримав вітчим, і зрозуміла, наскільки нездоровими були їхні стосунки.

Переборовши себе, я зі сльозами на очах почала збирати речі. Принагідно дуже докладно, буквально похвилинно, розписала встановлений нами режим дня. Окремо зазначила й інші важливі факти. Вушка, очі та носик Нюта любить чистити тільки вранці. Увечері будь-яка з цих процедур її нервує і викликає перезбудження. Але ввечері можна стригти нігті. Якщо малятко довго крехче і поривається плакати, його потрібно викласти на животик. Найкраще - собі на груди. На руках їй подобається бути стовпчиком біля плеча таким чином, щоб бачити навколишній світ.

Крім усього цього, записала назву суміші та об'єм однієї порції, марку підгузків і відповідний розмір. Зазначила заплановані візити до педіатра та інших фахівців.

Весь день трималася, а ввечері, коли Нюта заснула в Бойки на руках, розплакалася.

- Гаразд без мене... У неї буде мама, - заголосила тоді Кіру в спину. Обійняла його міцно-міцно. Притулилася обличчям до лопатки. - А як вона без тебе? Уже ж звикла.

- Іди сюди, - видихнув Бойка і потягнув мене за руку. Обійшла його, ледь глянула на Нюту і знову розридалася. - Ну, чого ти? - притиснув обережно спереду, так що малятко між нами опинилося. - Я тобі казав, що все буде нормально? Казав. Так і буде, рідна. Вір мені. Ніхто її не забере. Віриш?

- Тобто як? - розгубилася я.

- Ось так, Варю. Ти з ким росла?

Питання і не питання зовсім. Він знає, а мені лише нагадує. І... Спочатку мене захоплює надія і неконтрольована радість. А потім так сумно й прикро стає. Не за себе. За Нюту.

- Ми ж дамо їй усе? - запитала, щоб вкотре отримати підтримку від Кіра.

- Звичайно.

Мама з'явилася в нас один раз. Приїхала в гості. Півгодинки, не виявляючи якихось особливих емоцій, пограла з малятком. І стала розповідати про свої плани на літо. У неї, виявляється, попереду Мальдіви, Італія та Кіпр. А з вересня - Америка.

- Зараз у мене повно сил, - з ентузіазмом розповідала вона. - Тобі ж неважко з Нютою? Все одно вдома сидиш.

Я не стала їй казати, що весь цей час працюю і що після того, як колегія передала ректорство Курочкіну, відновилася в навчанні й успішно закрила всі старі заборгованості.

Це було свого роду точкою. Завершальною і водночас відправною. Після якої Бойка, не гаючи часу, розвернув ситуацію в потрібний бік.

- Раз Нюта залишається з нами назавжди, - він точно був у цьому впевнений. Я навіть здивувалася, а мама лише почервоніла. - Давайте відразу оформимо всі необхідні документи.